Джордж Ґордон БАЙРОН (в перекладі Д. Загула)

МАЗЕПА

XI

Вперед, вперед! — мій кінь і я
Промчали, мов на крилах вітру,
Міста, і села, і поля…
Неначе в ніч морозну, світлу
На небі метеор між зір,
Так ми черкаємо простір…
А на шляху ні міст, ні сіл —
Крім степу, дикої країни
У чорнім обводі лісів.
Лиш де-не-де зубчасті стіни
Фортець, збудованих колись
Проти татарської орди.
Безлюдно, скільки не дивись!
За рік проходило сюди
Турецьке військо…

Всюди, де

Ступали спагів тих копита,
Там кров'ю вся земля полита,
І зелень довго не росте.
Похмуре небо, сірувате,
Покрите млою… Вітру лет
На мене набігав з риданням,—
Я б відповів йому зідханням,
Та швидко мчали ми вперед,
Що ні зідхати, ні благати…
По кінській гриві пелехатій
Поллявся мій холодний піт,
Немов дощу краплиста злива,
А він скажено, полохливо
Сопе і мчить далеко в світ.
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло,
Що зв'язане на нім висіло,
Для диких сил було мов пух.
І кожний мій болючий рух,
Звільнити ноги, спину, руки,
Напухлі від страшної муки,
Будили жах його і гнів,
Мов гострий дотик острогів.
Я зваживсь крикнуть — кволо й глухо
Звучав оцей безсилий крик —
Мій кінь здрігнувсь від того звуку,
Як від удару — мчить щодуху,—
Неначе вчув фанфари рик,
Просякнув кров'ю вже ремінь,
Бо кров з натертих ран текла;
І спрагу вже почув язик,
Що як вогонь його пекла.

* * *