Юрій АНДРУХОВИЧ

ВУЛИЦЯ ЄРЕВАНСЬКА

Пропадаєш, вічна вулице, в безодні праархівні,
мов папери старозжовклі, на пустирищі згориш,
розбирають по цеглині продувні твої шпаківні,
поперечні зрізи кухонь і пристанища горищ.

І тяжку тужаву тайну приблукалого Кавказу,
чорнокнижжя заговору і безмежжя ремесла
виживають у непам’ять, ніби віспу чи проказу,
ніби листя з тротуару, ніби воду із русла.

Ці вологі тьмяні кубла, наскрізних років підкопи —
все розвіється за вітром без вогню і катастроф:
заростають павуками грамофони й телескопи,
і марніє наче фреска араратський Саваоф.

Ще живе тісна голярня, ще бринить мінорна школа,
ще літають луни шевських і ковальських причандаль,
та пора звільнити простір, увійти в первинні кола,
і згортаються перила, ніби спалена спіраль.

Це немов евакуація. І зійде настінна охра —
стане вулицею менше на феєрію людську.
Пропадаєш, вічна вулице, ніби річка пересохла.
Мов дорога караванна у мінливому піску…

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо на ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш — вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та — поверх за поверхом — нижчає темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми —
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.

***