* * *
Я писала тобі на затертому вічністю камені,
Я виймала перо із чорнильних і димних небес,
Я молилася снам
і гукала словами сакральними,
Проклинаючи ніч,
проклинаючи всесвіт увесь.
Як блукальник, закинутий часом і долею,
Як безсмертник зі скринею мертвих імен,
Я стояла з граніту,
я стояла із льоду і холоду
В білій магії рун,
в таїні пірамід і дольмен.
Я була скрізь і всюди,
я бачила рай і могилу.
Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев.
І згоряли в мені моя Віра, Надія і… Сила,
А Любов залишалась горіти,
як німб у старих королев.
Ти мене не почув,
ну а бачитись нам не пристало,
Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув.
Я – німа,
бо про щастя ми тільки мовчали,
Я – сліпа,
бо ніколи ти зрячим не був.
Розлилася загублена ніжність в чужому світанку.
В кожній чаші для мене –
єдиний маленький ковток.
Я, напевно, – твоя чергова і смішна забаганка,
Ну а може – якийсь-необдумано-впевнений крок.
Зупинитися варто і трохи побити поклони,
Певно, десь за горами захований вічності храм.
Це – мені.
А тобі – трохи щему в безсонні
І тупу меланхолію ще не розіграних драм.
Навіть зорі, здається,
лишились придавлено-давніми,
І на небі життя – мов застигло в
чеканні орбіт.
Я писала тобі на затертому вічністю камені.
Я любила тебе,
як повітря,
як сонце,
як світ…
***
© Анна Багряна. Всі права застережені.