Ольга БАШКИРОВА

* * *

Як тужливо схилилися трави!
Тиша тиш на принишклій землі,
Ніби десь мотогонщик зухвалий
Впав з коня, не скінчивши раллі.

Він упав у далекій пустелі —
Темна кров над смаглявим чолом.
Він заснув на піщаній постелі
І не зняв свій червоний шолом.

А над ним — міражі і бархани.
А над ним — нерозгаданість хмар.
І, вгорнувшись в рожеві тумани,
Зачаїлись Париж і Дакар.

А в пустелі ні криків, ні кроків,
Ні болільників, ні ворогів.
Ах, напевне, він був кароокий,
Ах, напевне, він жити хотів.

Хто кохав його — Хельга чи Мері?
Стала вічністю радості мить.
Над красою небесних містерій
Хтось сумний і безкрайній мовчить.

І, байдужий до щастя й облуди,
До соборів, палаців, руїн,
Ведучи на спочинок верблюда,
Знайде тіло старий бедуїн.

Помовчить і зітхне: “Будеш знати,
Як палати в зухвалім вогні,
Як по нашій пустелі гасати
На скаженім залізнім коні”.

І помацає темну шкірянку
Безкінечних пісків пілігрим,
І заснути не зможе до ранку
Під злиденним наметом своїм.

***