Ольга БАШКИРОВА

З ГОФМАНА

Я більше не зіб’юсь на манівці.
Холодне небо і холодні мури,
І голомозі скелі, мов ченці,
Підставили вітрам свої тонзури.

Нема початку. То коли ж кінець?
Життя святе, німотне і злиденне.
Я грішник. Я відлюдник. Я чернець.
Читаю “Pater noster” цілоденно.

Ще трохи — і ніщо вже не стривожить
Мовчання добровільної тюрми,
І тільки раптом… Хтось на мене схожий
Так темнооко визирне з пітьми.

Свинцем у горлі застигає крик,
І десь пульсує в павутинні муха,
І чорний мій, розкошланий двійник
Схиляє шепіт свій мені до вуха:

“Ходімо в ліс. Ходімо в темний ліс,
Поборемось над урвищем в імлі,
І той, хто скине іншого униз,
Нап’ється крові й вийде в королі”.

І що це — біль життя чи нагла смерть?
І все на світі моторошно-просто,
І келія наповнена ущерть
Пекельними фантазіями Босха.

А він і квапить, і гука: “Хутчіш!
Хутчіше, бо розвіються тумани!”
А він питає: “Де твій гострий ніж?”
І тягне, тягне за рукав сутани.

І я ось-ось переступлю межу,
Страшну межу, страшну, хоча й незриму,
І збожеволію, і сам скажу
Страшні слова страшному побратиму:

“Ходімо в ліс. Ходімо в темний ліс.
Поборемось над урвищем в імлі,
І той, хто скине іншого униз,
Нап’ється крові й вийде в королі”.

А він шепоче: “Що нам біль і грати,
Коли життя коротке, як під титлом”.
Я слабну, але раптом чую: “Брате!”
І прокидаюся, і бачу світло.

Додолу падає іржавий ніж,
Мить — і зникають привиди кошлаті,
І ти, із сонця зіткана, стоїш
Німим хоралом найсвітліших тиш,
І промінь виціловує розп’яття.

І легшає гаряча голова,
І знов світліша стомлене обличчя.
Я п’ю слова. Твої прості слова,
А ти смієшся. Ти смієшся й кличеш:

“Ходімо в ліс, у світанковий ліс
Зарошеною стежкою глухою,
Щоб подивитись, як дубок підріс,
І щоб тому молитися до сліз,
Хто дав лісам красу зелених риз,
Хто вичарував світ для нас з тобою”.

***