ЛЕГЕНДА
1. Капітан
Лишилось півдоби до відплиття.
Мовчить пітьма, налякана курантами.
Ти граєшся, моє святе дитя,
Моїми золотими аксельбантами.
Тебе надовго залишає тато,
Сміливець, милий, лицар і поет.
Твоя сумна, твоя пресвітла мати
Схилилася мені на еполет.
Ще до зорі твій батько вийде в море
(Хай буде захистом йому Марія!),
І посмішка сухотної Аврори
Порушить неба темну летаргію.
Все буде : дикий шал вітрів солоних,
Безсоння, спрага й божевільні зливи,
І флібустьєрські шхуни, що полоном
Загрожують мандрівникам сміливим.
Та, перетнувши сонячний екватор,
Побачу я, поет і пілігрим,
Той берег, що судилось йому стати
Моїм безсмертям, подвигом моїм.
Кричатиме матроська перезва,
І тільки я мовчатиму в зажурі,
Бо милої ім’ям зорю назвав —
Єдину, що веде мене крізь бурі.
Моя дитино, світлий херувим,
Ми до землі спрямуєм наші шхуни,
І батько нарече ім’ям твоїм
Її, таку незайману і юну.
І може, названий твоїм ім’ям,
Благословенний, там, за небокраєм,
Цей берег стане тим пресвітлим раєм,
Що був призначений від Бога нам.
Ти граєшся, моє святе дитя,
Моїми золотими аксельбантами.
Мовчить пітьма, налякана курантами.
Лишилось півдоби до відплиття.
2. Колискова
Спи, мій хлопчику, засни, мій милий.
Він далеко, знову я сама.
Біле-біле шелестке вітрило
Підняла над берегом зима.
І насниться хай моїй дитині,
Як у сніговій холодній млі
Щогли , ніби шиї лебедині,
Підняли на морі кораблі.
Спи, мій хлопчику, засни, мій милий.
Я ж не можу спати від жури.
Білі-білі батькові вітрила
Знавісніло шарпають вітри.
3. Островитянка
О пантеро, ти ховаєшся між трав!Хай регоче у верхів’ях какаду,
Хай регоче, білокрилий, — все одно
Я до білого, до білого піду.
Є у білого намисто і вино.
О пантеро, в тебе гострі пазурі.
О пантеро, ти жорстока і метка.
А у білого не очі — дві зорі,
А у білого хода така легка.
О пантеро, схожа на пітьму!
Син вождя — стрункий і темнолиций.
Син вождя погрожує йому,
Та чужинець білий не боїться.
Є у нього шпага і пістоль,
Не боїться він ні стріл, ні списа.
О пантеро, ти мені дозволь
До коханого прибігти лісом.
Поцілую темні дві зорі
І схилюся білому на груди.
Про далекі, про чужі краї
Він мені оповідати буде.
Я слова незнаної землі
Серцем, ніжним серцем розумію,
Тільки туга в нього на чолі,
Тільки смуток заховав під вії.
На плечі у нього знов засну,
Та прокинусь раптом серед ночі
І почую, як в полоні сну
Він чиєсь чуже ім’я шепоче.
Вже мені забракне юних чар.
Там, далеко, де його країна,
Є у нього біле дитинча,
Золотоволоса є дружина.
І коли мене покине він,
Крізь негоду я його покличу,
Я за ним полину навздогін:
“Повернись, коханий чарівниче!
Повернись, коханий, з далини!
Повернися, я тебе благаю.
Повернись, чи серце поверни,
Бо у мене іншого немає”.
4. Воїн
Я вбив його — і совість не пече,
Хоч поміж нас, як брат, чужинець жив.
Мені здавалось, лава потече
Із цих стрілою перетятих жил,
Та він упав — і що за дивина?! —
Він білий (весь — ми бачили не раз),
А кров червона, як у кабана,
У сарни чи у кожного із нас.
Старійшини схилялись перед ним,
Його любили полохливі діти,
На честь його звивався вогнищ дим,
І тільки я зумів його убити.
І тільки я його убити зміг,
Я розітнув йому смагляві груди
Й гаряче серце кинув тій до ніг,
Яка лише моєю мусить бути.
Хай плем’я прокляне моє ім’я,
Хай батько — вождь віддасть мене на муки.
О зраднице, нехай ти не моя —
Тебе не обіймуть чужинця руки.
Тебе не поцілують ці вуста,
Ти вже не схилишся на це плече,
Бо там, де хащі, де трава густа,
Я вбив його — і совість не пече.
5. Вона
Ти далеко. Ти ніде.
З перестиглими вустами
Спрагла ніч до мене йде
Прихилитися персами.
Ти далеко. Ти ніде.
Ніч іде.
Де твій шкіпер? Де твій мічман?
Вічність дивиться у вічі.
Вічносте лунка, мов дзвін,
Ти скажи мені, де він?
Де він?
Рік за роком, потихеньку
Підростає син маленький
І, мабуть, мені на горе
Дивиться щоранку в море,
Як і ти.
Уночі чи вранці рано
Хтось покличе із туману,
Хтось далекий, і його,
Сина милого твого,
До мети.
Упаде на порт зима,
Я залишуся сама.
Синю даль морських доріг
Зачарує білий сніг.
Виглядатиму обох.
Звідки — знає тільки Бог.
6. Син
Батьку, я тебе не пам’ятаю.
Ти крізь бурі рвався до мети.
Батьку, ти шукав земного раю.
Що знайшов у дальніх далях ти?
Чи свинцем тобі пробили скроні,
Чи піратські винні тут ножі?
Може, ти посивів у полоні,
В рабстві у жорстокого паші.
І якщо ти стогнеш у неволі,
Знай: прийду я і звільню тебе.
Вже шляхами батькової долі
Юний і відважний син іде.
Де ти свій востаннє кинув якір,
З радістю чи, може, у журбі?
І якщо забув мене і матір,
Бачить Бог, пробачу я тобі.
А якщо, ліси пройшовши й гори,
Не почую я про тебе вість,
Хай про батька неспокійне море
Хоч легенду сиву розповість.
***
© Ольга Башкирова. Всі права застережені.