* * *
Щодня барвистішим стає осінній лист.
Яка мозаїка порослих лісом схилів! —
На них з небес маляр-абстракціоніст
Гарячих барв палітру вилляв:
Oсик і ясенів мінлива золотінь
І мідь дубів, багрянець кленів,
І де-не-де, немов густа зелена тінь,
ялини вкраплені зелені.
Це знов шалених барв осінній фестиваль
справляють пагорби й яруги,
Мене ж уводить пам’ять в іншу даль,
Куди хотів би я ступити вдруге.
Туди, де в’ється, де снує моя Грузька,
Ріка замулена і невелика.
Далека вітчинно, яка ж бо ти близька,
Хоч і не бачив я тебе піввіку.
Там виструнчився очерет як на парад:
Самі султани і плюмажі
І, як у давнину, за рядом довгий ряд
Убрід муругі тягнуть мажі.
Соплять муругі, не збавляючи ходи,
Ступаючи на дно спроквола,
І з-під старезних ярм до самої води
Важкі звисають їхні вола.
Смугасті кавуни з баштанів степових
І динь — корзина на корзині,
Й погоничів засмаглих дотепи і сміх —
Дитинства спогади осінні…
І так до себе манить предків світ,
Що в генах у моїх не дарма.
Як ява, а не спогад — і Грузька, і брід,
Воли чумацькі й скіфські ярма.
***
© Володимир Біляїв. Всі права застережені.