Олександр БОГАЧУК

ДУМА

Пляшева… Сюди скликає нас живий дзвін героїчної купини — острів Журавлиха. Скликає — схилити пам’ять перед безсмертям лицарів козацької слави і, низько схилившись, пробачитися, що так довго-довго не навідувалися всією великою родиною. Пробачитись і поклястися іменем цієї нескореної цитаделі, що вже ніколи не заросте до неї висока стежка нашої гордості і болю, як і того віщого кобзаря, що за народною легендою встає щоночі з могили та будить думою дух нащадків.

Під Берестечком опівночі,
Де за туманом — Пляшева,
Кобзар бандурою рокоче —
Слова викрешує й співа:

“Встань, козацька славо, засвіти знамена!
Хто ж то має право оскверняти нас?..
Заступи злий вітер, купино священна,
Доки ще наш вівтар у душі не згас.

Звідкіля ті гості так спішать галопом?
Захотілось кості перемити нам.
Щоб таки востаннє взяти нас потопом,
Не лишити навіть сивим полинам.

Встань, козацька славо, засвіти знамена,
Засурми криваво в небо голубе!..
Ой ти, Журавлихо, купино священна,
Хай жура і лихо обмине тебе”.

Під Берестечком опівночі,
Де за туманом — Пляшева,
Душа розплющено тріпоче:
“Ось де історія жива!”
Нас вчені кухарі кормили
Лише об’їдками її…
Забули прадідів могили —
І хто ми, звідки і чиї.
Нас політичні наркомани
Уже “зливали”, як могли,
Щоб всі Івани й не Івани
Інтербезликими були.
Яке ж то в біса потороче
Назвало масою — народ?
Бери, міси його як хочеш,
Роби усякий бутерброд.
Місили довго й домісились,
Докіль не сканули самі.
Але те тісто не корилось
І на далекій Колимі.
Народе мій! Одвічна сила
Живе нескорено в тобі.
Яка б недоля не місила —
Не перемісить, далебі.
А чий то висяканий шнобель
Нанюхав Прип’ять, щоб її
Розвеселив старий Чорнобиль
Великим полум’ям змії?
Хіба таке узрів би Київ,
Якби щось мали в голові
Свої батиї з верховіїв
Номенклатурно-кочові!
Мені болить вся Україна,
Але найбільш пече ота,
Що і руїна — й не руїна,
І сирота — й не сирота,
А просто “зона” охоронна.
І вже за нею — благодать:
Ані нейтрона, ні протона,
Загородилися на ять!..
Що значить вчені і наука!
Самі ж тихенько, як щурі,
Ховали правнука і внука
За сім земель аж у норі.
А що сказати, де сховати
Себе самого в забуття,
Як молода, зчорніла мати
Своє догойдує дитя?
Ще не жило, ще тільки мило
Всміхалось перше зубеня,
А вже злисіло і зжовтіло —
Мов зфукнуте кульбабиня.
Лише очима — в очі прямо:
Яка ж вина його, не зна?
Благає мощами: “Мам-мамо!..”
І засинає… засина…
А скільки їх уже затихло,
А скільки буде ще і ще!..
Ніхто не знає, звідки лихо
Повзе нуклідовим плющем.
Його невидимі нам шторми, —
І хай не бовкає ханжа,
Що ніби фон у межах норми,
А де ж та норма і межа?
Овва! Нормальна обстановка:
Не знаю сам, що їм і п’ю,
І дітлахи страшніше вовка
Бояться ягідки в гаю.
Радіофобія? — Чи як там?! —
Ану — в Народичі у путь!
Вони не фобією — фактом
Роти єлейникам заткнуть!
А хто ж то там із вчених верховодів
Чорнобиль взявся сватати тайком,
Щоб ще його зробити смітником —
Всеєвропейських ядерних відходів?
Видать, свого замало нам сміття,
Що нумо в прийми і чужу отруту,
А нам за це пожертвують валюту,
А проти неї — що таке життя?!

Якась орда валютних бусурманів
Помпує, бачте, нам свої права,
А що їй Чигирин чи Канів,
Чи Хортиця, чи Пляшева?

Під Берестечком опівночі,
Де помоливсь іконостас, —
Із черепів козацькі очі
Ятріють ранами до нас:
“Не дайте, люди, затопити
Священне поле в каламуть,
Бо й вашу пам’ять ваші діти
Колись так само заплюють!”

***

© Олександр Богачук. Всі права застережені.