ТОБІ
Я з іменем твоїм лягаю і встаю,
Палаю ним із давніх літ донині.
Своєю долею ввійшов я у твою,
А ти — в мою. І ми немов єдині.
Чого так сталося, що наші солов’ї
Не нашої співають нам в діброві?
І ми якісь такі — свої і не свої,
Лякаємося власної любові…
Ховаємся в собі, щоби язик чужий
Не осквернив священної святині.
Чи не доволі нам боятися, скажи? —
Боротися за неї ми повинні.
І може бути все: негода і напасть,
І нелегким скінчитися двобоєм.
Ніхто не принесе і щиро не оддасть,
Якщо самі її ми не обстоїм…
Болить мені твоє замріяне ім’я.
Чи діждемось свого ми короваю?
Чи довго будеш ти моя і не моя,
Хоч з іменем твоїм встаю й лягаю?
Чекаю того дня, як помсти правота.
Караюся у вистражданій муці…
А час невтішно йде, спресовує літа.
Ми ніби разом —
і завжди в розлуці.
***
© Олександр Богачук. Всі права застережені.