МІСТО
(цикл)
4.
… У це старече місто
де леви камінними стали
приходять іноді візії
міцніші від сталі.
Тепер їх ніхто не турбує
тепер вони одиноко
стоять в закапелках Вежі
мовчать відважно і гордо
їм байдуже що то за стіни
чи варто із ними боротись
їм б тільки піти на “Тортілу”
у “Ляльку” — згадати молодість
а далі усе як по плану:
подзенькати по бруківці
отими страшними кайданами
що вже одягнуло місто
пошкіритись на перехресті
із зброї що в “Арсеналі”
або влаштувати хресний
похід ну хоча б до Італії
там кажуть пішла нова мода
усіх хто приходить у морду
б’ють а потім питають.
У це старече місто
де леви згубивши волю
камінними стали
приходять іноді візії
розмовляти зі мною:
— Стане чи не стане,
питають, — срібла-злота
для гріхів позолоти?
— Стане, — кажу їм, — стане.
— А чи можна буде у вас, моцьпане, їх відмолити?
— Ні, — кажу, — видите плити: камінні, стерті
смерті волають… — смерті!
— Ну так гріхи, моцьпане, вже позолочені?!?
— Що зробиш, — всеношні не відновлять долі столочені.
Зачекайте ночі
й просіть помочі
у дідька лисого на Личаківці.
Бабка казали, — перший газда
на цілий цвинтар.
Поділить межи мерцями усю позолоту
порівно.
У це старече місто
де леви згубивши волю
камінними стали
приходять іноді візії
Франца-Йосифа чи Сталіна
і згадуються вірші
у них питаю:
— За що страждали?
Мовчать.
І стіни уже не стіни
і храм в закапелку Вежі лише комірчина
в якій молюся
і тільки вірші
стають наріжним каменем
стискають скроні
а за вікном миє долоні
ВЕСНА…
***
© Іван Бойчук. Всі права застережені.