Марина БРАЦИЛО

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ

За гратами снів я ковтаю прокльони,
Насипані кимось в бляшану кормушку.
Я — напівканарка-напівворона:
Хрипую — бо хочу, співаю — бо мушу.
Хтось вирощує квіти
І плодить гадів.
А я хочу жити
На чорному водоспаді.
І чорних низати птиць
на чорні стріли громів,
І стукотом рахівниць
вітати спливання днів.
Відлунюю в коридор:
(до!)
кроками повз старе:
(ре!)
просто в обійми зимі:
(мі!)
біла купель — лафа:
(фа!)
Але крижаніє Асоль
( соль… )
Та й інші померли. Всі.
(сі.)
І знов-таки в коридор:
(до.)
На чорному водоспаді
не знають інших пісень.
Все.
Гама — хімічна: стронцій, радій…
Хочете — розкрию страшну таємницю:
чорні птиці —
мутанти, що виросли з мух:
бух! —
впаде, полежить —
розтечеться свинцем…
Он у чиєїсь коханки лице —
суцільна нежить.
А у мене — лише хода:
суцільна хіть.
А він? Гляне, потім мовчить,
потім: “М-да-а!..”
потім: “Што-то я нє пойму…”,
далі: “Му-у!”,
а далі дивлюся — у нього роги…
Ну та нічого.
На чорному водоспаді усі такі:
дві голови… ноги тонкі…
Єдине: щоб мене годувать —
треба все більше жита,
бо маю помножити ніжність на два,
а потім уже любити
І нице канючити: “Взаємності!”, гейби
вона є пайпершим чинником.
А найкрашу музику написав Гейгер.
Для оркестру лічильників.
Але я не люблю поліфонію і стерео,
люблю моно.
І тому в мене вигляд напів’янгола-напівстерва,
напівканарки-напівворони.
Я не співаю. То витиму. Бога ради!..
Слухайте — тільки в душу не лізьте!..
…Я живу на чорному водоспаді.
бо на білому для мене немає місця.

***

© Марина Брацило. Всі права застережені.