ГЛИНЯНИЙ ЕТЮД
Вже сонце повертає на сумне,
Зриває листя — свій єдиний спадок.
І усміх дня виліплює мене —
Покірну глину в пальцях листопада,
Обпалює на чистому вогні,
Занурює у сутінки і світло,
І я стаю теракотою днів,
Настояних на попелі і вітрі.
Нехай мені за холод доріка
Останніх хризантем прив’ялий кетяг,
Але в моїх здригається руках
Прозорий стан осіннього букета.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.