ДВІ КАЗКИ
I. Я й не бачила, а знаю:
може, степом, може, містом,
Може сонними дахами,
може, поруч, може, десь
В гостроверхій чорній шапці
неповдоволеним мисливцем
Невблаганий наче доля,
ходить смуток між людей.
Лук, що вигнувся, мов місяць
іотруйні чорні стріли
Носить смуток за плечима:
ні втекти, ні обминутью
Незворушно і безжально
просто в серце смуток вцілить —
І лишає при дорозі
напівмертву дичину.
Мов тоненька цівка крові,
спокій витече крізь рану,
І легкий, неначе подих,
відлетить безжурний сміх…
Я й не бачила, а знаю:
ходить смуток невблаганний,
І ростуть його стежками
ще не співаниі пісні.
II.
Ти за мною посумуєш, так, як водиться й годиться —
Ніч та день, та ще пів ночі, доки врешті не заснеш.
Ти заснеш, посумувавши, і тоді тобі насниться
Срібнопера дивна птиця, що нагадує мене.
Ти побачиш, як та птицявідлітає у безсоння,
Як здригаються сріблисто два розкинутих крила,
Як вона шугає небом, захлинаючись у сонці,
Як боїться впасти в безвість, що між нами пролягла.
Так багато в небі вітру і джерельної розлуки —
Пий та пий, хоч захлинися: срібні пера, білий сніг!..
Ти згадаєш, як на струнах божевільні мої руки
Намагалися зловити підлітаючі пісні.
Ти за мною посумуєш, так, як водиться, як можеш —
Ну хіба що за вустами: що та пісня? — скільки їх!
Спиш натомлено і тихо, і над сном твоїм тривожним
Срібнопера дивна птиця плаче голосом моїм.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.