* * *
А я й забула: у тебе інша кохана.
Я, правда, ближча за неї
на кілька тисяч дощів…
А ти й не бачиш,
як я божевільно тану,
Упавши сном крізь зіниці
на дно твоєї душі.
Вона й не знає,
наскільки глибоко в тебе
Вросло зміїне коріння
моїх усміхнених снів.
Тебе дратує
листів розпачливий щебет,
Бракує мого цілунку,
аби промовити: “ні”.
А ти й не вмієш
легку прогнати оману, —
Ні рук обвитих одняти,
ні вуст перервати стин…
А я й забула:
у тебе інша кохана.
Тепер згадалось.
То може, згадаєш ти?
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.