* * *
Нема її. А щойно ж тут була,
Під светриком лежала на підлозі,
Та доторкнутись я була не в змозі
Її понадзахмарного чола.
І лиш коли світанок перейшов,
Я раптом усвідомила — відсутність.
Лиш на вологій стежці спали смутно
Сліди її маленьких підошов.
Натомість — смак прогірклої вини.
Навіщо ж сонця висвячені ризи,
Нічне безсоння, зібгана білизна
І чоловік чужий коло стіни?
Вже надвоє розплетена коса,
Уявлена замість тугого жмутку.
Стомившись від запізненого смутку,
Любов пішла подихати у сад.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.