* * *
А любов моя, хоч і у комі, — жива,
Мов кімнатна рослина — сумна і безнеба.
Все пробачу собі — і гріхи, і слова,
Окрім того, що так закохалася в тебе.
Є величне кохання — мов зоряний шум,
Є жертовне кохання — за нього вмирають,
А про це — лиш безглузді зізнання пишу
І поволі-поволі підходжу до краю:
Крик… останнє зітхання… Шопенів “Прелюд”,
Небо з чорними смугами… стіни… сторожа…
Я себе зневажаю за те, що люблю
І позбутись цієї любові не можу.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.