* * *
Тумани зникли і розтали,
Усе з’ясовано. Та все ж
Кохання — карою Тантала:
Хоч є, але до певних меж.
І ми, немов Тантал і річка,
Націлені уста в уста,
Нас палить спрага споконвічна,
Ми нахиляємось. А там —
Земля, порепана і сива
Скривила спалені вуста.
Уже віки немає зливи.
Не знаю, з чого пророста
Пашіння щік солонувате,
Слова — мов обіцянка лих…
Все хочем яблука зірвати,
А нелюбов відводить їх.
***
© Марина Брацило. Всі права застережені.