Марина БРАЦИЛО

* * *

На небі з квіту черешень
кохаються наші тіні.
Безсилі схлипи оркестру,
подібні до музики снів,
уже замовкають. Врешті
лишається смуток синій:
це небо, мов знак протесту,
крізь квіти кричить мені,

Що тіні — лише омана,
реалії наші — самотні,
між нами — пристойна відстань
пристойної довжини.
Ти, в принципі, маєш кохану,
вона з тобою сьогодні,
І буде так років двісті,
а решта — стривожені сни.

Та тіні сплітаються знову,
повітря тремтить жагуче,
рожеві квіти цілунків
яріють на цілу весну.
І що там лежить в основі —
трава, що пробилась на кручі,
помилка в розрахунках
чи дивні візії сну —

Мені нецікаво зовсім.
Десь там, на черешневім небі, —
постійне повторення ночі,
Єдиної нашої гри.
У тіні твої волосся —
точнісінько як у тебе.
І, певно, ті ж самі очі
(на жаль, не видно) вгорі.

Не платить солідної суми
неспійманий на гарячому.
Спокійна твоя дружина,
бо, бачиш, йдеться про те:
про що б ми з тобою не думали,
чого б ми у снах не бачили, —
це — тіні, лиш наші тіні.
І просто — черешня цвіте.

***

© Марина Брацило. Всі права застережені.