Наталя ЧИБІСОВА

ЖАННА Д’АРК (поема)

ПРОЩАННЯ

Не плач, коханий. Сльози то дурне.
Хай, мов дитина, вітер нас оплаче.
Я не боюсь. Насправді не боюсь.
Я дуже-дуже сильна. Ось побачиш.

Дозволь ще трохи снитися тобі.
Я дуже скоро снитись перестану.
І пам’ять — жменьку попелу в тобі,
розвіє вітер часу невблаганний.

Я знаю, мріяв ти про річ одну.
Нажаль, здійснить це не в моїй вже волі.
Проте, на небі, в цьому певна я,
вдягнути плаття Бог мені дозволить.

* * *

Ти обіцяв навчить мене читать,
і обіцяв навчити танцювати.
Казав мені: ми надолужим все,
коли не треба буде воювати.

Нажаль поговорити по-людськи
ніколи часу нам не вистачало.
Скінчилась гра. Тож, вічність нам за час.
А вічність, чула я, то час немалий.

Яке багаття? Що ти там верзеш?
Яка в’язниця, кайдани і грати?
Крім цього я згадала, що мене
ти обіцяв навчити в шахи грати.

Спочатку все таким простим було.
Скажи мені, за що я воювала?
Та ви не припиняйте боротьби,
та так, щоб їм не видалося мало.

Про неможливість цього не кажи.
Не може в мить це попелом все стати!
Ще в гості я приїду, бо мені
ти обіцяв свій замок показати.

Повір, у цій історії сумній,
це стане не найгіршим епілогом.
Ти мариш, Жанно! Бо в цей пізній час
доречно розмовляти тільки з Богом.

* * *

Хоча наприкінці життя
на долю скаржитись не гоже,
так мало світла і тепла
я бачила від Тебе, Боже.

Про незіпсованість свою
тепер шкодує щиро серце.
До тих, що гіршими були,
Ти лагіднішим був, здається.

Якщо не віриш досі Ти
у страх мій, біль мій і у втому,
нагоду маєш як Фома
ти пересвідчитися в цьому.

Проте, в той самий Судний День,
коли про милість гнів забуде,
взаємних звинувачень шал
чужою мукою вже буде.

***