Лілія ДЕМИДЮК

ПОЗБАВЛЕНІ РАЮ (2)

“У поті свойого лиця
ти їститмеш хліб
аж поки не вернешся в землю,
бо з неї ти взятий. Бо ти порох –
і до пороху вернешся.”
Кн. бут., р.3, в.19.

Неподалік від смертельного жала зосталась самотня Надія. Вона знала, що їй дозволено померти останньою. Час продовжував бути лихим, море чекання посивіло, поки вона плела вінки з веселкового нектару. Знепритомніло сподівання, сповнене болем від того, що у невідомому часі втопилась віра у щастя. Море ставало мертвим, бо любов не збулася. Чорний купол ненаситного мороку розірвав сонцесяйний спис Володаря безсмертя… Він скорботою Гетсиманського саду вріс у центр світобудови і третього дня воскрес кольорами незнищальної весни. А надію на вічне щастя зодягнув у безсмертя.

Напередодні
розридалися хмари.
Та й стали писати
вирок
на дні ваших очей,
на мілині ваших долонь
а ви не вірите їм.
Бо довго
чекати
доки збудується вітер
із вогких сподівань,
та й принесе насінину
із серця спокою,
а ви, примовляючи,
розмовляючи з нею,
як із душею своєю,
поливатимете молитвами,
поки вона не виросте
сонячним деревом
та й не розіпхає
хмари
руками довіри вашої.

Чи буває так, щоб одразу три весни зацвіли? Одна – для неба, друга – для землі, а третя… Всі весни так схожі одна на одну, а хочеться створити свою, потаємно заховану у шпаринці мрій, безодню синьоокого проліска.

Так буває, коли зорі залишають автографи снам. Прокидаються барви і котяться, котяться вниз із Карпатських вершин потоками сонця води й весни. Весна. Розсміяна і барвиста, босонога, як дощ, кучерява, як сонце опівдні, сумовита, як … мандрівні дерева. Вони блукають нашими стежками, лопочуть над нами кроною, зазирають мовчки у джерела наших душ. Бо хтось жорстокий позбавив коріння їхню осілість, обрубав їхній шепіт лезами смутку. Хтось жорстокий щороку шукає сліз у лунці маленького проліска.

Похизуватись.
І вдарити дзвонами
в усмішку.
І забути як і коли
виросла та дзвіниця.
І от тепер
потреба носити її
на плечах.
Від морозу й спеки
вже червоно і чорно
у два кольори.
А знову
берете в дорогу
оту важкезну усмішку
і вже вона
над вами хизується
і встромляє
колючки у п’яти,
і каже “Ідіть!
Збирайте росу із каменю
і виковуйте ще один дзвін.”
Щоб надвечір
у нього сховатись.
Поплакати.

Зачекайте, скоро надійде пора танення слів. Заждіть, незадовго озветься відлуння молитви. Забаріться у третій весні мандрівок. Скоро прийде вона, одягне вінок із ромашок Чумацького шляху, осідлає верхів’я дібров та й погляне, як зорі співають вам колискову. А ви зачекайте: як впаде роса – наберіть повні пригорщі сонця та й ідіть шукати себе.

Зачекайте,
ото незабаром
прийде ключник
і здійме оберемок
роздумів
із своєї руки,
та й почне
кувати ключі
із ваших благань.
“А ви зачекайте.
І ждіть отут.
Та зазирайте
гіллям
у віко Моєї душі.
А Я пильнуватиму
вашого цвіту”.
Бо скоро прийде
ключник,
та й відімкне
залізні двері,
коли літо настане.

Коли дороги зійдуться у вузол, розчиниться запах туги, залишиться гострий блискучий біль. Тоді мандрівні дерева поведуть у країну єдину не схожу на вас і відкриють багряні скрині та й дістануть із дна три весни. А ви віднесіть на Говерлу ті весни. Бережіть, бережіть допоки цвіт не забіліє на цямринні ваших смутків.

Ось тоді позлітаються весни і закурличуть, аж поки не вихлюпнеться небо із ваших очей у весну нескінченну.

***