* * *
Іду снігами… Життя – не казка,
шляхетний князь не подасть руки.
Лиш доля стрічна – потворна маска
наближається до щоки.
Чого іще їй? Поцілувати
моє обличчя, бліде й сумне?
Чужа та доля! Літа, мов грати,
сплелись за нею – чи пустять мене?
Ніде нікого. Ніде нікого –
країну снігу мина і звір.
І блудить лісом моя дорога,
й регоче доля: “Собі не вір!”
І, мов спокуса, огорне вітром,
мов ненажера очима їсть…
І чорним круком над білим світом
кружляє заздрість, кружляє злість.
***
© Надія Дичка. Всі права застережені.