* * *
Дощі – кислотні.
Сніги – брудні.
Душі – холодні.
Лиця – німі.
Чую чийсь голос:
“Це все мине…”
Та вужчає коло –
світ губить мене.
Бо хто я? Піщинка
в фортечній стіні.
Тонка павутинка
у часу вікні.
Лише б’є у зап’ястя
надривистий пульс:
борися за щастя
й в собі храм будуй!
***
© Надія Дичка. Всі права застережені.