Олеся ТОМЕНКО

ВСТУПНЕ СЛОВО

Кожна людина має свою дорогу. “Дорога” Надії Дички – не битий, широкий шлях, легко доступний, проторений, безжурний, а вузька дорога, відведена їй Богом, на якій кожен крок вперед, – це постійна боротьба, зусилля, мука, пошук себе на цій дорозі, яка символізує життя, космос, всесвіт .

І блудить лісом моя дорога,
й регоче доля: “Собі не вір!”

Дорога людини пролягає через світ хаосу , темряви, злості, бруду, недовіри. Поетичний простір Надії Дички – білий сніг. Білий світ, у який закинуто самотню душу поетки, має забагато чорного. Чорне на білому. Біле проривається крізь чорне, крізь біль, хаос, химери, тінь, крізь Чорнобиль, біле стає чорним, хоча гріх спокутується каяттям:

Дощі – кислотні.
Сніги – брудні.
Душі – холодні.
Лиця – німі.

Пошук власного “я”, осмислення власної екзистенції серед збайдужілих, скам’янілих облич-масок, відчуття себе піщинкою, павітинкою”, яку кожну мить можуть розтоптати, розірвати. Трагедія буття, що пронизує збірку, все ж містить оптимістичні ноти, які звучать у майбутті без Каїна, у спробі вибудувати храм власної душі, у впертій ході Поетів назустріч бурі, яким попереду приготований терновий вінець .
Одвічні філософські питання “Як? Чому? Навіщо? Задля чого?” щоразу зринають у спробі пізнання і самопізнання, усвідомлення і самоусвідомлення себе у просторі і часі – на життєвій дорозі.
Але жива душа паргне відірватись від “доріг і хрестів”, від повсякденних печалей, горя, брехні і лицемірства та поринути до світла, радості, любові у просторінь неба, щоб очистити свою “розчахнуту душу”, звільнитися від продажних буднів. Спрагла сонця, світла, чистоти душа, що поривається крізь грати німоти, невігластва і бруду – це основна антитеза збірки Надії Дички.
Силу і надію черпає поетка з рідної землі, природи,знаходить її у подиху весни, дотику чорнобривців.
Від страхітливих буднів її рятує вогник віри, який Зорею сходить у душі, у серці, та вічне сподівання воскресіння ( із тьми воскресне світло, з чорного – біле).
У прекрасному ліричному триптиху “Мелодія травня” і постає символічне очищення природи і людини. Ліричні струни Надії Дички перегукуються з Олесевими:

Поки є час , лови свого лелеку!
Лови цю мить ! Іди – не стій!

Неабияку роль відіграє подвійне навантаження категорії “часу – води”, які обидвоє плинуть, біжать, нищать , пустошать, руйнують, розмивають дорогу:

Час – неначе вода – все змітає:
і наснагу , й стремління , й пергу…

Але вода – це свобода. Злива одночасно очищає бруд, напоює землю, яка проростає “новим стеблом”, після неї воскресає сонце і первісна чистота. Так і в часі постає нове, очищене .
Імпресіоністично сприймається щастя у поезії “Подих весни”. “Прелюдії осені” відбивають психологію осіннього настрою, що ніяк не розлучиться з теплом літа і з тими теплими почуттями, що єднали двох. Осінь відібрала літепло і того єдиного. Але поетеса сприймає цю втрату філософськи – журливо.
Вона слабка і беззахисна дівчина, відчуває себе стократ сильнішою за чоловічу мужність:

Й почувши спрагу крил своїх малих,
у слабкості своїй, всесильна духом,
тебе залишу для забав земних,
бо прагну лету, неба, сонця й руху!..

Життя – це вічний експромт і нескінченний крах, писав С.Цвейґ. Але людину тримає на землі безмежна віра у спасіння, очищення і освітлення цього світу.
Тож хочеться побажати Надії Дичці міцної віри і любові на її “кам’янистій, вузькій” дорозі.

***