ПРИЙТИ!
Основною інтригою третьої книги Наталки Фурси, яка має таку незвичну і своєрідну назву, є стосунки з Богом — складні, суперечливі, болісні. З’ясовуючи їх, авторка не боїться бути з Ним “на ти” і заодно “страчувати” власну душу, шукаючи для неї Гармонії та Істини. Може, саме тому вона не побоялася звинувачень у декларативності, посвячуючи цю книгу “мученикам Духу”? Але безперечно й інше: не зважаючи на непрості стосунки з авторкою, Бог заронив їй у душу золоте зерно творчості. Біополе її поезії настільки сильне, що може надзвичайно вплинути на непідготовленого читача. В тому ж, що це — справжня, висока поезія, він переконається, уважно прочитавши книгу, яка стала в цьому році переможцем літературного конкурсу, оголошеного полтавським видавництвом “Книгодрук”.
Про цю книгу випадає писати із захопленням з першого рядка, бо по силі “голосу”, здається, в ці роки нічого подібного я не читав. Але і я, і, мабуть, ви, високошановні читачі, спіткнетеся на назві книжки.
“Страсті по Страті”.
Всім нам відомо четверо значень слова страсть (або страсті). Перше — церковне (богослужіння в страсний четвер). Друге — сильне почуття, майже не підвладне розуму. Третє — жах, захоплення, як дає наш дванадцятитомник, змішуючи поняття стану душі і почуття. І четверте — сильні плотські потяги (четверте і друге значення лежать в одній площині).
В словосполученні “страсті по страті” ми, звичайно, читаємо “страсті після страти” (по тому, що збулося). Проте авторка має на увазі не лише цей, а й інший аспект, а саме — “по страті”, як, скажімо, “печаль по чомусь” (вираження даного почуття в такій формі неправильне). Я намагався переконати авторку в цьому, але, затята характером, вона сперечається до сліз, і мені подумалося: поезія — це алхімія слова. Можливо, у неї є таке сприйняття слова “страсті”, якого немає ні в кого. Але цілком можливо, що ця книжка збудить його — це почуття — в інших читачів (у вас, скажімо), і вже сяятиме це слово не чотирма, а п’ятьма гранями.
Хай буде. Тим більше, що навіть суворі критики (як правило — невдалі поети) в історії з розумінням поставилися до нас і прийняли таке поняття як авторська глухота (це, як вони кажуть, коли поет думає одне, а пише інше). Ізмайлов, скажімо, навизбирував таких помилок і в Пушкіна, і в Лєрмонтова, і ще в багатьох поетів. Отож і тут Наталка застрахована помилками великих попередників. І, можливо, за нею правда. Хай так і буде: “Страсті по Страті”.
Отож, після такого довгого вступу скажу те, в чому переконаний: в особі Наталки Фурси в літературу іде могутня поетеса. Поетеса з нежіночим по силі мисленням, нежіночою по силі філософією сприйняття цього світу, з нежіночою жорсткістю і жорстокістю в своєму образному світі, з непогамовною пристрастю, з ненаситною спрагою ніжності і т.п.
Так, але саме отака душа, отакий розум і творять поезію велику. Звичайно, не обов’язково створюють (скільки таких характерів перетліло на шляху до заповітного!). Але якщо створюють, то обов’язково саме таке поєднання — такого розуму і такої душі. Проте, чому я так пишу: “нежіночої сили”? Хіба не було в нашій літературі “найбільшого чоловіка в поезії” Лесі Українки? Хіба багато поетів можуть помірятися філософською силою, пристрастю у своїй поезії з поезією Ліни Костенко?
Поезія Наталки Фурси надзвичайно актуальна. Причому актуальна такою глибокою філософією сьогоднішнього людського життя — наших трагедій, печалей, відчаю, сподівань, розчарувань, що, мені здається, вона буде актуальна завжди.
І зрада ідеалам, і глобальний обман, і індивідуальна продажність, і розпорошеність, розтертість суспільної свідомості, і німий од переляку відчай, і теляча податливість людей, народу і часу авторка, мов глину, зминає у своєму слові і дає йому зійти — в тих почуттях, які збуджують всі ці явища у людини великого, цільного, сильного характеру.
Поет тут воістину — Бог. Бог почуттів, Бог думки. І суддя. І, до речі, сам і підсудний (воістину незмірима сила, неосягнені можливості Слова).
Це велика кількісно і сильна якісно книжка. І в короткому слові я не пробуватиму її аналізувати. Але раджу почати читати з одного вірша: “Істину мудру і древню ще змалечку пам’ятаю”. Вдумаймося в ці рядки:
“Падає лише той, хто високо залітає”.
Але якщо не літати,
то я тоді й крил не хочу!
…
“Голос зриває той, хто бере лиш найвищі ноти”.
Але якщо не співати,
то й голос тоді навіщо?!
…
“Душу погубить той, хто до неї впустить кохання”.
Але якщо не любити,
навіщо ж тоді і жити?..
Тут ніяк не можна звинуватити авторку у декларації максималізму заради показового ввірша. Це абсолютно природна заява опору — будь-якій половинчастості, будь-якій кволості чи сірості. Причому така заява, виболіла в сьогоденні, є наслідком величезного досвіду усього свідомого життя людства.
Свою цілісну книгу Наталка починає драмою “Страсті по Голосу”. Це діалог Бога з людиною, нащадком Адама, або, точніше, навпаки — людини з Богом. Звідси починається єдиний на всю книгу роздум про становлення людини в її власній пристрасті — з ідеї, з космічного пилу, з помилок, з відчаю, зі страху піднестись і стати в повен зріст своїх же жадань. І бути — в божественному бажанні власної величі, краси, мужності, духовної висоти.
Далі вся книжка, схоже, і задумана, і написана як Новий завіт, одна з його частин у авторстві Наталки Фурси. Від Матвія, від Марка, від Луки, від Іоанна. І від Наталки. А чому б і ні? Хай лише слово її буде могутнім — духом своїм, правдою, пристрастю і… любов’ю та довір’ям людським.
Отже, в дорогу. Вірю, що дорога ця велика. І передчуваю, що тяжка. І страшна. Бо на вершинах почуттів ніколи не було затишно людській душі. Тяжко їй було там, смертно тяжко. Хоч рвалась вона туди сама, у великій пристрасті пізнати те, чого не дозволяла сама природа. І переступала людина той дозвіл у своїй одержимості, зі страшним по силі торжеством немислимої і їй самій перемоги. Оце, може, єдиний у житті варіант, коли переможцям найтяжче.
Мовби знаючи це все наперед, авторка зі страхом і нелюдським захопленням у холодному драматичному тембрі скаже:
Я ж сирена. Не жінка.
Й не всі ще пісні проспівала…
Ще повз мене не плив
до Колхіди
відважний Ясон.
Так, мовби з дня на день жде скам’яніння. Мовби те скам’яніння — невідворотне…
Можливо б, і не треба так жорстоко розпинати свою душу навіть на уявних, художніх крайнощах. А, можливо, це і є — той єдиний шлях до великого мистецтва, за яке треба платити дорогою ціною, і вміє це лише справжній великий талант?
І все ж, перед тим, як, сказавши “В дорогу”, підняти на прощання руку, хочеться ще і ще раз повторити: “Бережи себе. Головне навіть не вийти, головне — прийти”.
24 грудня 1999 року, м.Київ.
© Наталка Фурса. Всі права застережені.