СТРАСТІ ПО ГОЛОСУ
Поетична драма на одну дію без епілогу
Д і й о в і о с о б и:
Бог-Творець
Нащадок Адама,
який прагне Творцем бути
ПРОЛОГ. УЧОРА
1
Спочатку було не Слово. —
Тиша була, Як нарив…
А Голос був лише в Бога.
І Бог ним світ сотворив.
Він не робив дива.
Лиш імена давав.
Називав:
ніччю і світлом,
сонцем і вітром,
небом, водою,
твердю земною,
рибою, птахою,
звіром, комахою…
Та чогось ще кортіло йому, —
і місив між пальцями глину…
Так з найперших тих творчих мук
народив Він
першу Людину.
І, можливо, то був — шедевр
і окраса Його престолу!..
Та в мить, коли Бог відлучився десь,
дарував їй спокусник
Голос…
2
А, може, Змій тут і ні до чого,
й наклеп на нього звели вже потім? —
Схотілося просто почути Богу
подяку й хвалу за свою роботу…
А той чоловік — ще й не ствердла глина —
не став говорити приємні речі,
а щойно відчув, що Голос отримав,
почав запитувать
і — перечить!
І глина ставала — живою плоттю.
І він підростав, і ширшали плечі…
І глянув Бог на свою роботу:
їй-богу, добре.
Але… небезпечно!
Це ж він стоїть поруч — і рівня майже!
Хоч Голос наївний, та вже
упертий.
Що хоче — робить.
Що хоче — каже.
А вільний же врешті стає — безсмертним!
І Бог учинив, може, надто строго,
та, мабуть, злякався всесильний Бог:
забрав в нього — Голос.
Залишив — Слово.
І Слово те справді було — Любов…
3
Любов тоді безпомічна була.
Вона собою Єву нарекла.
Адам не знав…
То ж був із нею ніжним —
щоб її сила перейшла
до нього.
Але не став удвічі він сильнішим —
удвічі слабшим став він проти Бога!
Й — не смів уже нічого запитати.
Покірно вийшов за ворота раю.
А слідом Єва йшла, мов на розплату, —
плодити людство,
щоб воно вмирало…
На землю ту, що їм призначив Бог
(зробити її плідною і — грішною),
пішла іще й спокусниця-Любов. —
Щоб їм нічого не хотілось — більшого…
Щоб, від важкої праці і від болю,
утіх минущих і образ старих,
забув Адам, що мав колись він —
Голос!
І ним,
на рівних,
з Богом говорив…
ЩЕ ОДНА ВЕРСІЯ ПРОЛОГУ:
Адам тоді уже не був дитям.
Відверто й чесно говорив з ним Бог:
— Не дам тобі Безсмертя.
Дам — Життя.
Не дам тобі Свободи.
Дам — Любов…
Бо це тобі по силі,
мій Адам.
До вибору ж тобі не вознестись.
Бери з собою лише те, що дам.
А те, що хочеш, — не піднімеш ти.
Бо ти ж — із глини, що б там не казав!
Вона — не вічна, і на тій землі
її розмочить Євина сльоза,
поточить вітер
і розколе грім…
А щоб до мене ближче був, Адам,
тобі Терпіння і Надію дам.
А Віру ти збереш на полі битв.
І — досить!
Хоч оце не розгуби…
ЗАСПІВ. СЬОГОДНІ
1
Твій перший крик віків розбудить пам’ять.
Та небеса йому не розірвать.
Він — відголосок Голосу Адама,
що потім розпадеться — на слова.
За іншими ти будеш повторяти
й заучувати назви-імена…
Їх так багато…
О, їх так багато! —
У безголосся — крадена луна.
У нім слова — дрібненькі, як монети,
і стерті так, що лише шелестять…
Але якщо мовчання — рівне смерті,
то ці слова — оце і є життя?!
І між оцим, виходить, вибирати? —
Та ж все одно: повторюй чи мовчи!
…Ти б’єшся об слова, немов об грати.
Ще трішки — і, як вперше, закричиш…
2
То не прохання. — Вимога і виклик!
То з глини
Спрага Голосу гряде!
І, до молитви і поклонів звиклий,
Бог вражено бровою поведе.
Йому це не сподобається, певно.
Невже ще дух у глині не прочах?
Д І Я П Е Р Ш А І Є Д И Н А:
діалог, який ніколи не закінчується
Бог
О чоловіче! Ти кричиш даремно.
Невже тобі проблем не вистача?
Бо ж, чим ти вище голову піднімеш
і чим міцнішим стане твій хребет,
тим менше шансів піднестись до німбу
ти матимеш…
А криками своїми
нічого ти не випросиш в небес!
І Спрага Голосу, що горло сушить,
що вибрала тебе
і кличе в бій,
ятрить новим стражданням буде душу.
Нащадок Адама
Адам хоч знав,
що мав і що утратив.
І — що Ти дав за те йому взамін…
Бог
А ти, вважаєш, кинутий за грати
безвинно —
й хочеш встати із колін?
Нащадок Адама
Я розсудити хочу справедливо:
чи варто було йти на стільки мук?
Бог
Адам безсмертним був.
А став — щасливим!
Нащадок Адама
Він вільним був!
Ти ж дав йому — тюрму…
Бог
Навіщо ж так? —
Тюрма його звільнила —
від вибору, що був не по плечу.
Нащадок Адама
А Голос?
Бог
Він його уже не чув. —
Його Любов і Праця замінила.
Нащадок Адама
Любов, в якої стільки втрат і болю!
І Праця, що хребет не розгина…
І на оце — та проміняти Голос!
Невже ж йому така низька ціна?!
Бог
Він не міняв. Судить його — нечесно.
Я ж — дав, що міг.
І так зробив би знов.
Не знаю й сам, на терезах небесних
що переважить — Голос чи Любов…
Нащадок Адама
Ти знаєш, Ти усе чудово знаєш!
Ти в пастку цю Адама заманив —
щоб мати привід вигнати із раю
і приректи страждати без вини
його, і Єву, і усіх нащадків…
За що ж ми маєм дякувать Тобі?!
Хай Каїн був…
Але ж — чому прокляття
твоє все людство носить на собі?
Бог
Не розпинайсь — за всіх, про всіх.
Не треба.
Вже краще поговоримо
про тебе.
Ти хочеш мати вибір? Себто — волю?
Я згоден, раз під ложечкою ссе…
Та перед тим, як вибереш ти —
Голос,
затям, що віддаси за нього —
все!
Не раз, а віддаватимеш й потому —
щоб Голос той утримати в собі.
Та не передаси його потомкам,
бо ти — за себе,
й ні за кого більш!
Та й… нікому його передавати.
Одвернуться усі, немов один!
Тебе не зрозуміє рідна мати.
Тобі не допоможе рідний син.
Позбудешся і друзів, і оселі,
тепла і ласки, до якої звик.
Мов холодом війне із підземелля…
І Голос твій лиш збудеться на крик.
Відчайний крик самотності і страху —
він буде гірше всіх моїх проклять!
Ти сам
той Голос понесеш
на плаху -
щоб хоч на жменю жалю обмінять.
Чи — за ласкавий погляд віддаси…
За що б не дав — все за безцінок буде!
Ну як його давати смертним людям,
що гинуть без Любові і Краси?..
Не поспішай!
Як рушиш в цю дорогу,
уже не догукаєшся мене…
Перед тобою вічне і
земне.
Тож — вибирай!.
І — не кивай на Бога
…
Ти знітився?
Ти думав, я не буду
про це з тобою навіть розмовлять?..
Яку ж відвагу виявляють люди,
коли у них всі нутрощі горять!
Вони тоді кричать із ешафота
і рвуться в бій, щоб вимістити зло;
ламають грати, з воску ллють крило,
на герць зі торг гукають —
Бога й чорта…
Все грають в смерть:
щоб довго не боліло,
навчились швидко й гарно умирать…
І це — найкращі з вас,
що вгамувать
нестерпну Спрагу Голосу хотіли!
І ти — такий.
Відмови і покари
ти ждав.
(Так жде актор — на комплімент!)
А я — погодивсь на експеримент.
Чому ж ти відхиливсь — як від удару?!
Аж говорив, що мати Голос хочеш,
що з ним ти зможеш поруч з Богом стать…
Ну що ж, бери.
Але — не марнотрать!
Й — не розміняй
на сотню
голосочків…
А втім — із ним не станеться нічого.
Себе знеславиш — тільки не його.
Та — зайвий раз упевнишся, чого
тобі повік не стати поруч з Богом!..
Щоб не гадав, що одурити можу,
взамін не стану душу я просить.
Пограєшся — і радо віддаси
його назад,
мов непосильну ношу…
Але затям,
наївний син Любові:
у ваших генах, як в шарах землі,
Адамів Голос в Спрагу перетлів,
хоч і не зник
ні з пам’яті, ні з крові.
І Голос той, що мариться тобі,
не потамує Спраги,
збільшить біль…
Й за те, що маєш знову волю й вибір,
ніколи не почую я “спасибі".
Та ти його уже боїшся й сам!
Але дарма гукать: sapienti sat!1 —
Аж все одно — під ложечкою ссе?
…Надходить час
(а він буває часто),
коли розумний мусить стать
нещасним.
А лиш тому, що хоче
знати все!
Нащадок Адама
І Ти це звеш — “експериментом’, “грою"?
Не граюсь, не торгуюсь я з Тобою!
Розумному досить — лат.
Ти підмінити хочеш боротьбу —
щоб вибір став
дешевим компромісом…
Коли на порваній струні повисну,
м’яким підстелеш
падшому рабу?
Залякуєш і просиш. —
Так дитя
вмовляють не ходить за огорожу…
Чи Ти боїшся — що я Голос Божий
захочу “повінчать” з земним життям?
Та тут не може бути компромісу:
я знаю й так — ці речі
несумісні.
У Тебе інший, в Тебе інший план:
в подяку за дозволене свавілля
Ти хочеш, щоб я зрікся,
добровільно,
потому всіх одвічних домагань;
щоб визнав, що небесне — не для нас,
що ми усі — істоти безголосі.
що нам без нього теж незле жилося,
і — добре тим,
хто зайвого не зна…
Це — щоб мої приречені нащадки
мене, за компроміс оцей, кляли!
Вони б іще надією жили,
Що можуть повернутись
до Початку…
О, так! — Мене б звели на постамент,
коли б я був покараний за смуту…
Я ж заберу минуле і майбутнє
у них —
як згоджусь на “експеримент"!
…Тепер, коли відхилено заслін,
І бачу небо, чисте — як ніколи,
і Голос, що, мов стежка, від землі
веде угору, до Твого престолу
Не буду я гадать на терезах.
Без сумнівів я вибираю —
Голос!
І — відрізаю всі шляхи назад…
…
Бог
Ну що ж…
Але тобі не стане легше.
Ти сам себе прирік на біль і відчай.
Кричи, зривай свій Голос, чоловіче…
Та що б ти не казав — все буде всує:
його ніхто ніколи не почує,
А як почує —
скаже, що ти… брешеш!
Адам піддавсь в раю на поклик плоті.
Ти ж — хочеш Голос пронести, як стяг,
над грішним і засміченим життям…
Чи зможеш?
Й — чи не пошкодуєш потім?
Таких уже — було й перебуло…
Їм тісно на землі.
І в високості
вони — чужі і випадкові гості,
мов птахи, що хизуються крилом.
Вони не в’ють гнізда в тіні долин
Й не вигрівають тілом пташеняти,
бо — їм би все
літати і літати.
Й не просто так, а лише —
до вершин!
Вже стільки їх розбилося на скелях…
О чоловіче, там нема оселі!
Нащадок Адама
Ти кажеш це
із тої висоти,
до котрої нам не даєш злетіти…
О, як недосконало Ти творив!
Як зрозуміть Тобі людський порив,
коли Ти дав крило нам — перебите?
Коли одміряв щедро нам страждань
на всіх шляхах, земних і піднебесних…
Ти обіцяв: хто стерпить, той воскресне…
Але, згадай, гармонії не дав!
І ми її шукаємо усюди.
Та, схоже, вона там, де нас нема…
І Ти ще кажеш, що оця тюрма —
і є те місце, де щасливі люди?!
Бог
А ти її гадаєш стріти тут,
де вже ні мрій, ні пристрастей немає? —
Байдужі тіні сновигають раєм.
Не плачуть. Не радіють. І — не ждуть.
Та ти, такий, його зречешся сам!
Бо рай — не щастя, а лише — спочинок…
Гармонія — з холодними очима.
Вона доречна тільки в небесах…
Адам, моє творіння, був із глини.
Але його нащадків я любив.
А тому і Христа, на їх спасіння,
я від земної жінки народив.
Він Голос мав,
та був земної крові,
бо ж вам земного треба пастуха…
І він казав, що щастя — у Любові,
і той, хто любить, буде без гріха.
Яких ще формул і гармоній треба?
І компромісів треба ще яких?..
Взамін цієї істини
Син неба
узяв на себе всі людські гріхи.
Не вигадати ліпшого нічого
для вас, слабих.
Бо ліпшого — нема.
Як мало його слухали…
Дарма! -
Нема дороги іншої до Бога
людині, як любить
і буть в покорі.
А ви такі пожадливі і злі…
Мій Син вознісся й став зі мною поруч
лише після розп’яття на землі…
Нащадок Адама
Він знав про це!
І Ти на це пішов,
щоб — показово! — нас усіх навчити,
щоб — показово! — потім воскресити
і — вознести його на небо знов…
Ти грав нечесно. —
Він же був безсмертним!
Він Голос мав.
Та нам давав Любов -
Щоб нею ми оплачували мито
усе життя — за право після смерті,
о, не отримать Голос в нагороду,
і не воскреснуть, як Христос воскрес,
А лише (може!) бути у раю.
Де спокій є, але нема свободи,
де є набір манкуртівських блаженств,
щоби отару втішити Твою…
Та навіть ця обіцянка — пуста.
Бо хто там був?
І хто це все підтвердить? —
Ти ж воскресив лише свого Христа
і — більш нікого не позбавив смерті…
Іще й лякаєш грішних Судним днем
і пеклом, де каратимеш нас люто…
Бог
Оті, хто люблять,
будуть у раю.
Оті, хто вірять,
будуть непідсудні.
Нащадок Адама
Вони транзитом підуть в Твій Едем,
як тільки їм земля впаде на груди? —
Так розуміти задумку Твою?
Але! Щоб втішить їх у тім раю,
Ти ж мусиш їх позбавити Любові —
до тих, хто залишився на землі:
до рідних і близьких,
що сіють хліб,
та давляться слізьми
і плачуть кров’ю…
А втім, згадав: Ти говорив вже нині,
що там не люди,
а байдужі тіні
Виходить, що Любов вони повинні
Тобі вручити — як квиток у рай,
й — для них настане золота пора:
лише Тебе, Єдиного, любити?!
Цинічний, лицемірний егоїсте!
Навіщо ж кажеш, що вона — Твій Дар? —
Кому не дав,
тих будеш Ти судити.
А тим, хто любить,
вибору не дав…
А що робити тим,
хто прагне
істини -
тієї, котра вища над усе?
Хто не приймає, зціпивши вуста
Твої завіти із уст твого Христа? —
Тим, кому Голос віщий
душу ссе?!
Бог
Це — суд? Чи герць?
Це — вимога? Чи докір?
Я Голосу Адаму не давав!
Адамів гріх же мав би стать уроком —
для всіх, у кого мислить голова.
Спокушувати — справа не моя.
Ліпив Адама я не з того тіста,
щоб він посмів зі мною поруч сісти,
бо — владою не поступлюся я!
Хай буду я “цинічним егоїстом”
(прощаю нерозумні ці слова):
без “его” влади справді не бува…
Нащадок Адама
І Ти боїшся втратити
й її -
утративши свій Світотворчий Голос?
(Адже у ньому — вся Твоя могуть…)
Бог
О, ти не перший!
Сотні горлаїв
хапали меч і кров лили довкола, —
щоб світ увесь
під себе
підіпхнуть.
Вони той Голос ставили на службу
своїй гордині — й руйнували світ…
Святу ж Любов, неначе волоцюжку,
“любили”, не знімаючи чобіт…
Хотіли бути на землі
богами!
Забувши, що Любов — найбільша з влад.
І — крали в мене Голос.
Та в нестямі
кували з нього злато і булат.
Вони взяли від нього — тільки силу.
І — небо їхнім душам
не відкрилось!..
Недовговічна влада на землі.
Але за неї тяжко як платили! —
Якби ж лиш ті, хто Голосом вбивав,-
вожді, наполеони, королі
(вони хоч встигли “скуштувати” крила…) —
А з пліч скількох злетіла
голова!..
Бо ті, хто Голос крадений зривав,
крім себе
більш нікого
не любили…
Нащадок Адама
Твоя вина…
Мені ж не треба влади —
ні тут, ні там.
Я — хочу світ пізнати
і зрозуміти Твій закон найвищий:
не бойовищ,
не торжищ
і не знищень,
а — Сотворіння…
Бог
Цей закон — у Тиші!
В ній є усе,
що зможеш ти назвати
уперше.
В ній — зачаті всі світи…
Я дав усе, що міг тобі віддати.
Ти взяв лиш те,
на що був здатен ти.
Моїй ти волі непідвладний більше.
Бо маєш Голос. Свій. І маєш Тишу.
Твори! —
Й залишиш те, що створиш сам.
Але затям навіки: без Любові
ти не зведеш нічого в небеса!
Вона — тобі земля.
І живить кров’ю.
Вона — міцне осердя і опора
тому, хто в творчості не зна
покори…
Вона й тоді — єдина! — порятує,
коли ти зрадженим себе відчуєш.
Бо для творця є ще один закон:
у вірі в ідеал, у спразі лютій
він створює і страчує…
облуди!
Бо лиш ім’я та зовнішність ікон
той визнає, хто їм молитись буде…
Та коли світ коліна розіб’є
у кров,
творіння славлячи твоє,
коли на лаврах ти спочити схочеш —
воно саме тобі погляне в очі
й повстане!
І — погубить, врешті-решт!
Воно захоче теж
побути Богом…
Це ж я не вмру.
А ти таки умреш…
Й — покірно прийдеш до мого порогу
просити — сам! — тобі вчинити суд!
…І я скажу, чи у моєму храмі
твої ікони істинні і справжні
й — чого він вартий,
твій стражденний труд.
Бо я був Першим.
Голос мій — Верховний!
Ти — лише князь,
що розширяє межі…
Та Голос твій,
якщо він — Глас Любові,
я згоден визнать. —
Бо утвердиш ти,
від вибору твойого незалежно,
мій світ,
в якому — всі твої світи!
Але — спитаю: чи на повну силу
твоя душа страждала і творила?
чи все ти тому Голосу віддав?
чи не потративсь на земні спокуси,
на блага проминущі і на гріх?
чи ним не клявсь суєтно й не брехав?..
О, я тебе покаятися змушу,
й спитаю —
більше, ніж питаю всіх!
Ти на землі залишиш Голос свій,
бо він увійде у твої творіння,
і — в первозданній
малості своїй
(без честолюбства, пихи і гордині) —
передо мною стане на коліна
беззахисна і втомлена
Людина.
Й — стече слізьми з сирітського лиця
вже зжита маска
бунтаря й творця!
До зустрічі…
Нащадок Адама
(сам)
Туди завжди я встигну.
Спасибі, що Ти час мені даєш.
Нехай потому вийде — на Твоє:
мене діждуться смоли і вериги,
бо ж — обуха батіг не переб’є…
Це буде — потім.
Ми зведем рахунки.
Але на цій землі, як не крути,
нічим мені не допоможеш Ти…
Отож, сховайсь поки що
за лаштунки!
Ти ж — вічний!
Ти зумієш дочекатись
тієї миті, щоб мене скарать.
Мені ж устигнуть треба —
й накричатись,
і храм в земній юдолі збудувать.
Щоб Голос той, що маю в цій в’язниці
(не завдяки, а — всупереч Тобі!),
був не розп’ятий у глухій юрбі
й не стертий на молитви
край божниці,
а весь
до хрипоти,
до німоти,
до зречення,
до зради
і — до Страти!
пішов на те,
щоб не Чуже святить,
а Власне Слово пристрасно сказати.
І — ним означить
не Чужі світи,
а той, в якому
я
живу й страждаю…
Я передать йому свій Голос маю —
як Ти передаєш
рабам
хрести!
Мені мій Голос спину розгинає,
і власне це
не можеш Ти простить…
Але ж —
Любов карать не гордих має,
а тих, хто ближніх в горі покидає,
на них
перекладаючи
хрести…
Ти світ — створив.
Та Ти його — покинув!
А вимагаєш, щоб схиляв він спину
перед Тобою.
Ти ж назвавсь — Любов!
Прекрасна маска.
Тільки ж — роль забута:
Ти й найвірнішим
не поможеш в скруті,
сховавшись в недосяжний свій “альков”…
А Ти ж для них — Найближчий і Єдиний!..
І — безголосо впавши на коліна,
на вівтарі виточуючи кров,
вони покірно підставляють спини…
І що, скажи, такі створити можуть? —
Вони спікають руки і в золі.
Для них усе на грішній цій землі
регламентується
Законом Божим…
Я ж — непідвладний волі вже Твоїй:
дозволив Ти мені,
великодушно,
у творення вогні
спікати душу.
На це й віддам вторинний Голос свій!
Якщо Ти справді всемогутній,
Боже,
великодушним і в могуті будь:
благослови лягти на смертне ложе
лише тоді
(тоді й судити можна!),
коли завершу я
свій творчий путь.
Якщо Ти справді мудрий і великий,
благослови —
Любов’ю,
а не криком…
Я ж теж — творець.
Та не взискую плати.
(Хіба з Тобою можу я змагатись?!)
Та дай звести — бодай маленький! —
храм,
що вивищиться
над земним життям.
І хай його освятить Голос сам —
на знак того, що я згорів увесь
в тім творенні, що рветься до небес,
і — що уже нема чому
вмирати…
Тоді — суди.
Це — швидше, ніж любить.
Тоді — карай.
Це — легше, ніж прощати…
Мені не треба душу очищати —
хай її чистять
зрадники й раби! -
(Такий “вінець творіння” й “пастор духу”
вже нічийого Голосу не слуха —
Верховного,
Любові
чи… мого.
Йому наш спір повік не зрозуміти.
Йому достатньо клопоту свого:
поїсти, випить, тіло розігріти.
Раб радий тим, що може просто —
жити,
в Твоє творіння втиснутий,
як в кліть…)
А я — створити хочу
Власний світ!
І тому Голос мій
ламає грати -
і тим,
хто чує,
розгина хребти.
І ті,
хто може,
ланці і хрести
скидають — і розходяться в світи,
де Власний Голос
визначає Страту…
Тут, на землі,
він — мій найвищий суд,
найтяжча мука
й найсолодші чари…
Тобі ж я тільки тіло принесу —
як той каштан,
що вихоплений з жару.
Та звуглиться у ньому навіть кров,
вже випечена
Голосом — по Слову…
Ти вимагаєш від творця — Любові.
Мій Голос на землі — і є Любов!
Від Голосу Верховного, небесного,
він тим і відрізняється,
мій Боже…
Моє лице
на Твою маску
схоже.
От тільки —
більш беззахисне
і чесне…
…
Мовчиш…
Ти світ — для себе! — вже створив.
(О, як багато Ти наговорив!)
А зараз тільки дивишся
згори -
на те, як в ньому,
я
об грати б’юся…
І ждеш — своєї, Судної, пори,
коли я знов
до Тебе
повернуся…
Я ж — сподіваюсь,
що з свойого раю
Ти мені трішки…
заздриш -
й співчуваєш.
Глянь: Тиша наростає,
мов гора,
прикрита невідомості покровом.
Його — зірвать,
її — назвать —
пора!
І Голос мій
вже каже
Перше Слово…
1990-1999 рр.
© Наталка Фурса. Всі права застережені.