* * *
Знов вантажим надії фуру.
Важко крекче старенька шкапа.
Крізь піски і грузькі баюри
вона ледве уже чалапа.
А поклажа — все важче й важче.
А дорозі — не видно краю.
Конячина покірна: плаче
й мовчки сльози свої ковтає…
Ми понукуєм і за віжки
часто сіпаєм, як належить.
Ми ідем уже поряд, пішки.
Ну а їй вже кортить полежать…
Вже вона не веде і вухом
та і збилась, мабуть, з маршруту…
От якби в неї стало духу
фуру ветху — перевернути! —
Там же стільки всього набралось,
що його викидать — не шкода…
А колись же вона орала —
і поля, і людські городи…
Разом з вершником гнала вітер…
А раніше ще, молодою,
толочила на волі жито…
Й — столочила шляхи і долю!
…А дорозі не видно краю.
…А поклажа — все вище й вище.
Ми нікуди вже не встигаєм,
а довкіл тільки вітер свище.
Гонить в спину — як по етапу.
Розвертається — й тисне груди…
Як впаде вже остання шкапа,
хто впрягатися в фуру буде?
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.