* * *
Насолоджуюсь лінню — як платтям з чужого плеча.
Мов смакуючи диню, мрійливо примружую очі.
У мутних дзеркалах проступає Іуди печать,
що на ньому лишилась від тої зрадливої ночі,
коли спробував він відкупитись від страху борні
й — кинув виклик усім, щоб позбутись своєї ж зневіри.
Й — тінню став від Христа, щоб не був той Христос в однині,
і щоб став Він живим — для отих, хто хрестом Його міряв…
Хтось же мав Його зрадить! — На Юді зупинено перст.
Все ж так просто, панове! — В Петра роль підліша і ница…
А без зради отої Христос не зійшов би на хрест.
Він — воскрес. А Іуда — і досі висить на осиці…
Насолоджуюсь лінню. В кишені монети дзвенять.
Це — не плата за зраду, а просто — останні припаси.
Сину Божому більше не треба ні зрад, ні розп’ять.
Він тепер потребує лиш служби та іконостасу.
Я ж — не годна на це. Я не вірю й не можу служить.
Тож, забувши про “вчора” і “завтра”, лінюся відверто.
(Вчора я відробляла — за те, що хотілося жить.
Завтра буду платити — за те, що не можу померти…)
І скажіть, чи то зрада — коли, не прийнявши присяг,
я відмовлюсь (і тільки!) ставати в стихійні колони,
де новітні месії ганчір’я висвячують в стяг,
а розкішні портрети возводять до рангу ікони?
Вони платять за службу. Ну чим не продажність, скажіть?
А Іудою звуть відстороненого Дон Кіхота!
Той — боровсь з вітряками, і з нього сміявся весь світ.
Ці — звойовують владу, і це у них зветься: робота…
Насолоджуюсь лінню. Ліниві найменше грішать.
Але кажуть, що в них (потенційно!) іудині лиця…
Завтра схочеться їсти — і знову заскимлить душа,
і згадає “учора”,
й заб’ється, як лист на осиці…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.