* * *
Кожен сам, в однині, —
вибудовуєм дім-кам’яницю.
Й культивуєм цинізм —
щоб ніяким святим не молиться.
І приглушують страх
перед владою і перед Богом
стіни, стеля і дах,
й пес, що шкіриться біля порогу…
Дім, як панцир, міцний, —
щоб сховатись від світу і неба;
щоб не знати вини
й не вирішувать: треба — не треба;
не встановлювать мір,
не судити нікого й нічого.
І — в безладній юрмі
не рушати ні в яку дорогу…
Та у мріях своїх
ми, здається, безгрішні і чисті:
там — чужинські краї
і захмарні, незаймані висі…
В серці — спокій і лад.
Так у ньому і бути повинно —
щоб на плечі не брать
ні горба, ні хреста, ні торбини…
І чия в тім вина,
що, будуючи дім-кам’яницю,
ми залишим синам
не вітчизну —
приватну в’язницю?..
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.