Наталка ФУРСА

* * *

Слово смокче душу — мов дитя.
Й випиває муку — мов поживу…

Йде повз вікна, зливами, життя —
і нуртує в ринвах, як у жилах.

В порожнечі неба жменю зір
залишає на серпневий засів…
Вродить тиша — приворотних зіль.
Вродить хміль — і вибродить у часі.

Та не захмеліє голова.
Чари не введуть в гріховну мрію.
Бо того, відьмацького, питва
я тобі налити не посмію, —
поки не спустошиться душа,
відкипівши гаряче і люто…

До грудей притулюю вірша —
як дитя, що висмокче…
отруту.

***

© Наталка Фурса. Всі права застережені.