* * *
Слово смокче душу — мов дитя.
Й випиває муку — мов поживу…
Йде повз вікна, зливами, життя —
і нуртує в ринвах, як у жилах.
В порожнечі неба жменю зір
залишає на серпневий засів…
Вродить тиша — приворотних зіль.
Вродить хміль — і вибродить у часі.
Та не захмеліє голова.
Чари не введуть в гріховну мрію.
Бо того, відьмацького, питва
я тобі налити не посмію, —
поки не спустошиться душа,
відкипівши гаряче і люто…
До грудей притулюю вірша —
як дитя, що висмокче…
отруту.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.