* * *
Сніг просіває сірість суєти —
неспішно і статечно.
В темний осад
злягаються спокутені хрести,
як трави під косою — у покоси…
Мені вже їх по колу не нести
й не заганяти скалки в ноги босі.
Святим благословенням з висоти
спадає сніг — у паперові стоси:
писати вірші
й розсилать листи…
Як легко жить, коли усіх —
простив!
Як просто жить, коли віддав —
що просять…
…Ще б дати снігу
стежку замести -
де слід, який лишають
ноги босі.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.