ЗАКЛИНАННЯ СТРАТИ
п’ятивірш
1
О, недоговори: тебе
так зваблюють слова прощальні!
Давай зупинем корабель,
що рветься в море — як “Титанік”:
зірвати оплески з трибун,
впокоривши простори сині!..
Він ще не знає, що Нептун
чатує
на його гординю…
2
О, недоговори…
Боги
терплячим прихиляють небо.
Гордіїв вузол — він тугий!
Але його рубать — не треба:
як Македонський, що мечем
імперії кордони значив…
Бо завойований Едем —
уже не рай,
а — юдоль плачу…
3
О, недоговори! Замри!
У паузах — нелюдська сила.
В них шепіт — виростає в крик.
В них крик — втрачає гнівні крила…
В них не ховає душу лжа.
…Вони тому розкриють тайну,
хто кожне слово проводжа
у світ — як корабель “Титанік":
вже знаючи свою судьбу,
та все ж — збігаючи по трапу!
…Виходить, ти на ньому був? —
Якщо у паузі —
заплакав…
4
О, недоговори…
Мовчи.
Рубать з плеча — чи мудрість в тому?
Гордіїв вузол кленучи,
ти проклинаєш власну втому.
І — з-під гарячого меча,
як розітне він стислі жили,
слова, як діти, закричать,
яких, нелюбленими, вбили!
Мої слова…
А я, німа,
чекати ласки буду знову?!
…Чи знав оракул, що нема
в катів терпіння і любові?
5
О, недоговори…
Нехай
мовчання, що біду затьмарить,
тебе врятує від гріха
найвищого — суду і кари…
О, як я паузи молю! —
Я в них — сама собі присяжна…
Віддай же море кораблю —
коли я буду
недосяжна.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.