* * *
У калюжі мутній
скалки сонця такі іскристі,
що зажмурююсь, мов
щойно виступила з пітьми…
Палять листя торішнє —
осіле, пропаще листя.
Піднімаються в небо
прозорі, легкі дими…
І вони навесні —
мов подоба святого німбу -
затівають укотре
зі світом примарну гру…
Я ловлю теплу землю,
що випурхнула з-під снігу,
щоб відчути ногами
торішній і вічний
бруд.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.