ДИПТИХ ПРО ВКРАДЕНУ ДУШУ
I
Я себе від усіх сховала —
від близьких і байдужих.
І — тобі на вівтар поклала
власну, вкрадену, душу.
Бродять тіні мої довкола
і — обмацують стіни.
З кимсь говорять,
сідають до столу,
плачуть в колі родиннім…
Роблять справи — важливі й не дуже,
топчуть зерна й полову…
Й — виглядають украдену душу:
чи повернеться знову?
А вона, спрагло і розпростерто,
жде,
мов злидар — на грошик,
що ти приймеш її: як жертву,
чи — як дар,
чи — як ношу…
II
Я на сторожі тіней ставлю слово…
А в храмі Афродіти золотої
моя душа, не прийнята тобою,
на вівтарі
вимолює любові.
Я не спитаю піфій, що то значить.
Я промовчу — покірно, та велично.
І — обійду Кассандру,
щоб не бачить
її сумного виразу обличчя.
Бо поміж мною і високим небом,
яке усе просвічує — до суті,
ніяких посередників не треба,
які беруть на себе право суддів…
Мовчить богиня.
Я чекати мушу…
Нехай не відчиняє двері раю,
та для любові викрадену душу
вона
перед тобою —
оправдає…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.