Наталка ФУРСА

* * *

Тіло терпне у в’язниці Духу
й вигляда в віконечко гріха
на собою вчинену розруху
і — ньому пристрасть вичаха…

Сіється дражливо крізь решітку
дощ спраглі стіни холодить.
І воно, як звір — з сухої кістки,
злизує ілюзію води.
Виє. Пруття інколи хитає.
Плаче, як ображене дитя…

Так бунтує раб, що добре знає,
хто йому — господар і суддя…

Так бунтує раб, що був на волі!
Що ковтнув свободи — і упивсь.
Що шукав звізди на видноколі —
будучи з народження сліпим.
І — чинив погроми і пожежі,
не минав ні храмів, ні осель.
І — топтав усі можливі межі,
вірячи, що вільним можна все! —
Бо вони — не плачуть і не платять,
і не терплять голод і узду…

Бунтарів — засуджують до Страти.
Грішних — у чистилище ведуть.

…У святих не пахнуть тліном мощі.
В їхніх ликах — пристрасті нема.

Шлях до храму — через судну площу.
Шлях до площі — через каземат
Духу.
Він — предтеча плахи й ката!
Він — суддя безсмертний і диктатор.

Дражнячи вінонечком гріха,
стежить: чи, готуючись до Страти,
з тіла смертна пристрасть витіка?..

***

© Наталка Фурса. Всі права застережені.