* * *
Я все сказала…
Та, мабуть, дарма.
Усі мої слова тепер — полова.
Адже у них і зеренця нема
від щедрих жнив
колишньої любові.
А піднята в повітря порохня
виточує з очей брудну сльозину.
Вона не здобрить ниву.
Там — стерня,
яку ти не зумів зорать на зиму…
Я із душі все вишкребла — до дна.
Вітри над полем звіяли полову,
і — висіялась правда лиш одна:
безсиле зерня,
вилущене з слова.
Та й те — скотилось у глуху стерню,
не здатне ухопитися за волю
й перенестись. —
Бодай у борозну,
що виорана
на чужому полі!..
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.