ПОКУТА КАССАНДРИ
Мовчу.
Слів роздратовані рої
снують довкіл. То, як жалючі оси,
пророцтва повертаються мої
й — на лапках мед отруєний приносять.
Стою зніміло. Далі — не летять.
У душу, як в мішень, загонять жала…
О, це за те, що я без каяття
усім одні страждання віщувала! —
Тоді, як захлинались солов’ї
в обіцянках непроминущих весен…
А я — була приречена
на чесність.
Ніхто не вірив у слова мої.
Та — не простив, що всі вони — збулись!
А, значить, що були — усі! — почуті:
прокричані, прошептані колись
і — до мойого голосу прикуті…
Та що із того, що була права? —
Ніхто не став ні мудрим, ні щасливим…
Мене ж карають всі мої слова,
всотавши труту праведного гніву…
Мовчу. Але себе не обдурю.
Кого ще мають покусати оси?
І що із того, що — не говорю?! —
Для Страти наговореного досить…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.