ПРИТЧА ПРО ЛИЦАРЯ НА БІЛОМУ КОНІ
1
О Лицарю на білому коні!
Тобі ніхто вже оди не співає…
В очах твоїх, що втомлені й сумні,
геройського нічого вже немає.
А стільки царств об’їжджено було!
Ти стільки пилу збив на всіх дорогах…
Та, врешті, у кутку, забутім Богом,
кінь попросив
із нього знять сідло…
Він цукру брать з долоні не хотів,
і в очі зазирав тобі пропащо.
І — ти відчув, що небо
стало важчим,
й — подовшала твоя
самотня тінь…
І ти тоді узду із нього зняв.
І — вирвав вітер з рук кошлату гриву…
І ти дивився, як осіння злива
оплакувала білого коня,
змивала позолоту із щита —
й плащ обвисав, як виношені крила…
Тепер іржавий меч й змарніле тіло
несеш повз села й молоді міста —
де на турнір всіх лицарів склика
прекрасна й вередлива юна краля…
Навіщо їй твій досвід і печалі? —
Вона очима парубка шука…
2
А ось вони,
зачинені врата
колишнього твойого ідеалу…
Ти стукаєш.
Виходить жінка та,
яка тебе на путь благословляла:
— Мій Лицарю на білому коні…
Ти — вже не на коні, і — вже не лицар.
За тебе я втомилася молиться,
а ти ж нічого не привіз мені!
Віддав — за славу — міць, красу і кров.
Сточив життя — на герці і свободу…
Тепер із рук моїх, як нагороду,
ти хочеш мати вірність і любов?
Тепер тебе не відбере ніхто.
Тепер вже я для тебе — наймиліша?!
Чому ж ти не згадав мене раніше —
коли лягала даль під копито?
Тому, що я — не Дама,
тільки — Жриця?!
Ти не за мене на турнірах бивсь.
Й, мабуть, мене ніколи не любив…
Але ж у мене був — прекрасний Лицар!
Я присягалась — Лицаря кохати!
І я його чекала стільки літ…
А хто оце зайшов до мене в хату —
не витерши запилених чобіт?
Хто сів за стіл, і п’є моє вино,
й — про подвиги свої розповідає?..
А…
де тепер ота Прекрасна Дама,
яка троянду кидала в вікно?
3
Ти плачеш? Я не хочу зупинять.
Чи це у мене очі засльозились? —
Скількох за цей поріг я не пустила,
чекаючи копит твого коня!
Дивилась спрагло на німу дорогу
І вірила,
що через кілька літ
ти вернешся, завоювавши світ, —
і покладеш його
мені
під ноги!..
Летіла в рай обдурена душа…
Пливли літа —
і жовкла біла шкіра…
І — я втомилась мріяти і вірить.
А ти до мене
все не поспішав…
І ось — прийшов!
А ми — такі чужі…
Цій стрічі вже, обоє, не радієм
Бо там, де обрій засівали
мрії,
вродили тільки сльози
й міражі.
Та ще — бур’ян!
Поглянь: довкруг — поля,
безплідні, збиті в груддя
копитами…
Вони вже стільки років
снять житами!
Як я — вже не героєм! — немовлям…
4
Замовкла.
І — припала до плеча.
Поплакати чи душу відігріти?
І скапувало щось гірке
з меча.
І — розтікалось
маками
по світу…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.