Наталка ФУРСА

ТРИПТИХ ПРО МІРАЖ

I

Удвох. Для двох. І — потайки од світу —
звели ми град!
Та й заховали в дим…
Й домовилися, що туди не підем,
щоб випадково в нім
не наслідить.
Щоб на бруківці не залишить пилу,
не розтривожить тишу і луну…

Довкіл, як зачаровані, ходили.
І — милувались на його стіну.

…А він лежить — стерильний і невинний.
У нього ще впокоєне лице. —
Як той Адам — вже виліплений з глини,
але
ще не оживлений Творцем.

Чекає дзвонаря його дзвіниця,
за обрій позирає крадькома…

Якщо це місто — мертве,
в чім різниця,
чи є воно насправді
чи — нема?..

II

А що втрачати? — Сходжена земля.
Нема душі до чого притулиться.
А дивне місто кличе звіддаля —
воно ожити хоче
і відкриться…
Дарма, що ми побачили
у снах
ці вітражі і вежі урочисті…
Це ж наші сни!
Вони не зрадять нас…
А ми чужих не пустимо до міста.

Ми витрем ноги.
Спалимо мости…
І — все спочатку!
Тільки я і ти.
І — начисто.
Нам досвід — осторога…

Чому ж так страшно? — Бог же всіх простив!
Але до раю не вернув
нікого…

III

Хай міраж залишиться — міражем.
Недосяжним. Звабливим. І — прекрасним.
Хай посмокче душу солодкий щем
й невтолима спрага любові й щастя.

…Там криниця є.
В ній — вода жива.
Голуби туркочуть.
Густа трава.
Лист не в’яне.
Рожа — не одцвітає…
Там за сьоме небо сягає шпиль!
Там лиш тінь від квітів, та ще — від крил…
Там зими нема.
Там куточок раю…

А кому ж залишиться
ця земля? -
Ти тут юним був.
Я була тут — дівка…
Ось давай потішимось — звіддаля.
І поважно підемо —
по домівках…

***

© Наталка Фурса. Всі права застережені.