СПІРАЛЬ ПОВЕРНЕННЯ
шестивірш
1
Плющ розплющить вікно —
акварель розчахне кімнату…
Я була тут давно.
Мені важко її впізнати.
І — крізь вогкість і тлін,
сітки тріщин і павутину —
я вимолюю в стін
першу фреску!
Немов — дитину…
2
Прядка древня з кутка
виставляє скрипучий обід…
Я втомилась втікать —
я уже не така хоробра,
як тоді, коли в лет
поривалась стрілою з лука;
як тоді, коли мед
випивала з усіх розлук я;
й — роздирала життя,
як гроза — небеса травневі;
і — в гнилі болота
закидала русалчин невід…
Не гірчила хула,
не спікали сумління муки.
…А тут — Мойра жила,
і у неї не терпли руки.
І — сотала мені
нитку долі,
без жарту й злоби…
А вже стовчені дні
перемотувала
на обід…
Я не вірю очам —
тут немає і сліду прядив.
Слід же Мойри — прочах.
І ніхто вже не дасть поради…
3
(Я питала доріг,
що ведуть до чужого храму.
І — не знала, що гріх
відпускає нам тільки пам’ять,
і — тоді лиш, коли
вириваєм її із тліну,
й — очищаємо лик,
й — опускаємось
на коліна…
Я шукала той слід,
що у рай приведе нетлінний.
А в кімнаті цій блід
мій Едем —
і вростав у стіни…)
4
Крізь плющу вітражі
пропікає густе проміння —
наче очі чужі,
що обмацують рідні стіни;
наче докір німий,
що мене вже прирік — на Страту…
З ними дім мій — не мій…
Я не хочу і тут ховатись!
5
Я зашторю вікно —
в нього погляд недобрий, зверхній.
В особистім воно
бачить лише брудну поверхню.
Тут же — сховані в цвіль,
пилом вкрили безсмертні лиця
мої мрії живі,
котрі, зраджені, не збулися!
Та — чекали мене:
не судить, не карать на площі!..
Вони знали одне:
я до них приповзу — на прощу…
…Сонм безликих примар
сходить з стін, щоб мене зустріти.
Й — вимагає… лиш барв,
мною зібраних
з всього світу!…
6
Я усе їм віддам.
Я трудитимусь спрагло й чесно —
до Страшного суда
(коли мрії мої воскреснуть).
Й доки барву крихку
я втиратиму вперто й німо,
доти в темнім кутку
Мойра ножиці
не підніме…
А як скінчу панно —
нічийого не страшно суду…
Відчиняйте вікно! —
Я вже знову
в Едемі буду…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.