Наталка ФУРСА

ЦИКЛ ПРО ЗВІРА

I

Не бійся: ми залишимось живі.
Хіба лиш дрож розійдеться по тілу…
Ти ж бачиш: він у клітці, дикий звір.
Його давно я в клітку посадила.

Він там гризе протухлі маслаки —
він іншого собі не знає раю.
Впокорений, не лиже він руки,
бо — я її йому не простягаю.

Він не ричить і клітку не хита.
Пригаслі очі світом нудять сонно…
Він в сні щось бачить?
Краще не питай! -
Що може снитись звірові в полоні?!
Душа ж у нього, певно, що — жива! —
Хоч вивчив розклад, хоч шанує межі…

Але дражнити звіра все ж не варт.
Ми будем мудрі. Тобто — обережні.

Єдиний клопіт: бачить він — крізь тьму,
крізь сон, крізь маску, крізь завісу часу…

О, що ж ти робиш?! — Кидаєш йому
шмат свіжого і кров’яного м’яса!

Як хижо він прогнувсь! Який стрибок!
Як гостро ікла блиснули в оскалі…

О Господи! Він гарний, наче… бог!
Але ж який жорстокий і безжальний…

У нього спрагла й ненаситна плоть.
Їй шмат оцей лише кривавить пащу…

Мій милий! Ця — з усіх твоїх щедрот —
найнебезпечніша!
Тому й — найкраща…

Поглянь: ричить і борсається звір.
Голодне і жагуче в нього тіло.

…Оце тепер всі троє ми — живі.
Признаймося:
цього ми і хотіли…

II

Він рикнув: я живий!
Хоч і закутий в клітку.
Втомився я стрибать
у вогняне кільце.
Мені за це дають,
ну, трошки більшу кістку.
Тебе ж, ти знаєш, що
цінитимуть за це.
Яка, мовляв, міцна,
терпляча і безстрашна!
На неї й сатана
не вигада біди.
Вже й голову свою
впихає звіру в пащу,
хоч їй самій у рот
і пальця не клади…

Він рикнув: я не вмер!
Я лиш здаюсь покірним.
Чи пам’ятаєш ти,
що пахне кров’ю Дух?!
О, ти мені не вір! —
Бо я не буду вірним.
І, лиш ослабнеш ти,
я зразу ж нападу!
То все обман: мовляв,
дружити можна з левом. —
Він не простить повік
приниження й полон!
По той бік клітки ти,
можливо, й королева…
По цей бік клітки я
чиню тобі закон!

Він рикнув: не дратуй!
На дух нема управи.
Ніхто й ніщо тобі
не служить за щита…
Це для чужих — твоя
і перемога, й слава.
А власне поміж нас,
ти ж знаєш, все не так:
немає огорож,
нема арен і сховів;
без свідків ми щодня
ведем важкий двобій…
А я ж — не ворог твій!
Я лише — голос крові.
І я — не десь, не там…
Я завжди — у тобі.

Він рикнув: я не вмру!
Я буду завжди жити…
Тримайся! — Королев
слабких не любить трон.

Я кожен день борюсь
з спокусою… скоритись.
Ти кожен день ідеш
до мене… у полон.

III

Мовчи, лихо,
поки тихо.
Укр. нар. прислів’я

Мовчи, мій звіре.
То тобі здалося,
що хтось чужий
ворота прочинив. —
То місяць:
тінь відкинув від волосся
мого — і захиталися
тини…

Мовчи, мій звіре.
То тобі почулось,
що хтось чужий
до мене говорив. —
То в вітрі
крона дерева здригнулась
і — лист сухий
посипався згори…

Мовчи, мій звіре.
То тобі наснилось,
що хтось мене до себе
пригорнув. —
То темна ніч
мене собою вкрила,
щоб ти мого
не роздивлявся сну…

Мовчи, мій звіре!
Не полохай світу.
Для тебе я
не шкодувала харч.
Не йди за мною
й не шукай по сліду —
ні ворога, ні друга,
ні гріха…

Мовчу, мій звіре.
Хоч пекуча рана.
Хоч кров тече
в столочену траву…
Ти помилився:
не було кохання. —
То я сама собі
аорту рву…

IV

Домовимося? — Кожному — своє.
І — компромісом вдовольниться кожен…
Ти ж — не вампір, що спрагло крівцю п’є.
Ти — лиш хижак. Тебе наситить можна.

Звичайно, шкода безпорадних жертв.
Та що робити? — Я між них — остання.
Й, щоб відтягти найдовше власну смерть,
я поведу худобу на заклання.

Ну чим не харч? — Впокорені воли,
об’їжджені і витривалі коні.
(Вони ярмо і плуг в полях тягли
й багно місили — у тіснім загоні…)
Корова… (Не священна, та така,
що молоком поїла три родини.
І привела теличку і бичка,
а ще — малятам підставляла спину…)

Домовилися? — Ще ж кортить пожить!
Бодай сховавшись у глибоку мушлю…
Наситився? — Замовкни і лежи!
І — відпусти із миром грішну душу.
Їй здобрювали долю — молоком,
їй засівали ниву — не камінням…
Вона ж
на компроміс із хижаком
пішла — заради власного спасіння!

Але… який там в біса компроміс? —
Для неї це завжди — безстижа здача…
Він знов голодний! Він і чорта з’їсть,
Як чує кров — живу, п’янку, гарячу…

Стихія не впокорюється мірам —
вона усе вважає за своє.
Хто себе тішить компромісом
з звіром,
для того катом звір отой стає.

V

Не рвись на волю, раз родився в клітці.
Інстинкт свободи не наситить плоть.
Тебе лиш жертва загнана боїться
та ще — приречений на жертву скот.

І ти не вчив науки полювання —
бо гриз лиш те, що кидали тобі.
І ти — не ідол, щоби на заклання
до тебе йшли покірні чи слабі.

Така у тебе незавидна доля:
ти — мій, ти ріс зі мною і в мені.
Тебе не можна відпускать на волю.
Ти будеш в ній — немов на чужині.

Ти тільки світ жагою налякаєш,
ти тільки кров роз’ятрено проллєш…
Та не знайдеш ні спокою, ні раю,
бо — скрізь шукатимеш
країв і меж.

І врешті знайдеш — пастку чи отраву,
чи, може, кулю зловиш гамівну…
Я відпускать тебе не маю права,
бо — мушу взять на себе всю вину.

Ти кинув виклик. Ти нагониш страху.
Ти вже мене на жертву освятив.
Я згодна. На війну. Та не на плаху, —
то не для мене тешуться хрести!

Бо не така вже я слабка і ница,
а ти, повір, не дуже і страшний,
щоби мене примусити скориться…

Тебе дратує той, біля стіни, —
чужий, що кида м’ясо за решітку?
Він піде.
Ми залишимось удвох.
Ти ж знаєш: я зайду до тебе в клітку,
мій Звір, мій Голос, мій маленький Бог…

Бо я — твоя. Ми створені — для бою.
Та чим грізніший лик твій без жалю,
тим я борюсь затятіше з тобою
і тим відчайніше тебе люблю!..

***

© Наталка Фурса. Всі права застережені.