БЛАЗНІ
цикл
I
В затаєного, загнаного звіра
не вимолиш — ні ласки, ні жалю…
Це визначально: я тобі не вірю.
Це сповідально: я тебе люблю.
Ми, як актори, граємо у п’єсі.
Про найсвятіше мовим — жартома…
А мо’, це — маска враженої честі,
а жарту
й крапелиночки нема?..
II
Нам не треба нічого.
Ми жартуємо з долі:
ні надій, ні тривоги,
ні любові, ні болю.
Ні опори, ні неба,
ні окремо, ні разом, —
нам нічого не треба!..
Ми такі собі… блазні.
Не знімаючи масок,
що врослися у тіло,
ми згубилися в часі,
й, випадково, зустрілись.
Й — заходилися грати:
в кого краще виходить…
Стали маски зривати
із обличчя навпроти…
Та коли кровоточить
стали первісні рани,
очі глянули в очі —
так беззахисно й спрагло,
мов не знали повторень,
наче світ — первина…
Отакі ми актори…
П’єса йтиме без нас?
III
І навіщо мені це треба —
знову грати на вічну тему,
знов лишати високе небо,
знов спускатись на грішну землю? —
Все — даремно.
Всі дороги ведуть — у прірву.
Всі струмочки течуть — до води…
А любов не буває — вміру.
А любов не бува — назавжди.
Пристрасть — знак біди.
Крапля щастя — море розпуки.
Крихту світла ковтає темінь…
Не простягуй до мене руки,
і не клич ти мене на землю.
Хочу бути — як кремінь.
Підкоряти законам п’єси
я не буду свій вільний дух:
в першій дії, як річка, скресну,
та у третій — під лід піду!
А ти — пройдешся по льоду…
Чому ж знову іду на виклик,
одягаючи маски щит?
Ми не грати — фальшивить звикли…
Що? Під маскою щось блищить?..
Не зважай —
то небо… дощить.
IV
І кого ми розсмішили? —
Лиш заплутали клубок…
А з клубка проткнулось… шило!
І — вкололо нас обох.
Глядачі пішли додому,
не діждавшися кінця.
Не сподобалось нікому,
що знімаєм грим з лиця —
серед п’єси, напівслові…
А тепер же — повтори
при порожнім залі знову
те, що недоговорив! —
Без прикрас, без гри і фальші,
без тривоги за престиж…
Ну чому ж ти так пропащо,
безпорадно так мовчиш?!
Погляд знічено ховаєш…
Йдеш зі сцени — крадькома…
Третя дія!..
Ти — не граєш.
І — тебе уже нема…
У люстерці не впізнала
я безбарвного лиця.
Завтра, в гримі, перед залом,
будем грати до кінця!
V
Ти — моя хвилинна забаганка.
Казочка для долі. Притча. Міф.
Це сьогодні я — твоя коханка.
Та вже завтра — розчинюсь в юрмі!
І своє життя не приневолю —
житиму без тебе, як жила…
Ти — мій епізод. Актор — без ролі.
І без тебе п’єса б відбулась!..
В п’єсі всі розставлені — у ніші.
Хтось — на побігеньках. Хтось — король.
Ти — лиш блазень. Не взискуй же більше! —
Ти не тягнеш на велику роль.
Не заради тебе все це дійство —
знане і натерте, як паркет…
Гра ж твоя — як виклик, як злодійство,
зазіхання на авторитет! —
Горда постать, королівські жести,
котрими скоряти б цілий світ…
І слова — яких немає в тексті!
Й — на які я мушу дать одвіт…
…Режисер собі кусає лікті,
і захоплено німує зал.
І нема нікого в цілім світі,
хто б мені хоч фразу підказав!..
І тому — без завчених експресій,
і без страху гру зірвать свою —
я слова (яких немає в п’єсі!)
із самого серця дістаю.
І в мені вмирає вже актриса,
бо — до тебе жінка промовля…
Я прошу: не опустіть завісу!
І — не випускайте… короля!
…Ми забули ролі.
І — як діти —
робимо, що хочемо самі…
Плеще зал.
Він фальші не помітив!
І — нічого так й не зрозумів…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.