* * *
Ти не став коло мене сторожу,
не будуй височенну стіну…
Все одно — мене втримать не зможеш:
я від тебе іду —
в глибину.
Як вода, крізь пісок і каміння,
залишаючи репану твердь,
я просочуюсь (цівкою-тінню)
на свободу —
крізь шпарки відверть…
Розсипаюсь на мічені атоми.
Висіваюсь — як борошно з сит…
Не кричатиму, не тікатиму,
і нічого не стану просить —
як не просить простору
вітер,
і як русла не просить
ріка…
Темінь, врешті перейде —
в світло,
бо — природа його така…
І немає ні жесту, ні слова,
що могли б мене зупинить…
Я іду із твоєї любові.
Я у клітці не вмію жить.
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.