Я ДО ВІДЛИГИ ПОТЕРПЛЮ.
Сніги — омана безпорадна,
та холод зціплює уста…
Я вже давно Вас не люблю.
Але іще не знаю ради
цій рані, що така проста
й страшна…
Сніги прикрили — пустку.
Ворони — наче омела,
та сніжку кинь — і темно стане…
Під льодом заніміло русло.
Але ж ріка по нім текла!
Й тектиме — щойно лід розтане…
Коли сніги відлига злиже,
як недолугий, зжитий грим, —
постане голість ран і духу…
Мовчанням вимучена тиша
мій присуд множитиме — в грім!
Й — твоїх благань
не буде слухать…
***
© Наталка Фурса. Всі права застережені.