Олексій ГАНЗЕНКО

* * *

Було темно, і тихо, і м’яко,
І не мрячно й не лячно — ніяко.
Ні огнить, ні морозить до кості,
І землиця — рукою дістань,
Але десь ізійшло з високості,
І найшло, і промовило: Встань!

Я знітився, зашився у темінь:
Я не можу, у мене сім’я!
Я не криця, чи як там: не кремінь!
Я ж ніколи… хоч тут і ніяко…
Я просився, пручався і плакав…
Я не той…І чому, власне, я?

Але руки п’ялися вже горі,
І вже нігті шкреблися в граніт,
І вже дивно ясніло надворі…
То либонь розвиднялось на світ.

Я стогнав, із чола кривавицю
Обертало на кремінь і крицю,
На вустах запікався полин.
А до крові роз’ятрені руки
Люто рвали коліна з багнюки,
Мов коріння столітніх ялин…

2004 р

© Олексій Ганзенко. Всі права застережені.