Олексій ГАНЗЕНКО

* * *

Листопадило, ниділо, нудило
Десь у грудях і м’яло й мело;
Навкружиння гуділо і гудило,
Навіть гидило, навіть кляло.

І було так незаймано порожньо,
Як на стелі, в пустелі, (в раю?)
Раптом рипнули-скрикнули поручні,
Потім брама в оселю мою.

І легеньким повіяло протягом,
Майже духом, ба навіть теплом,
Як ото затеплиться за потягом,
Чи як бабка заб’ється за склом.

Ти прийшла (чи зійшла, чи навіялась)
Безтілесна, небесна, ясна.
Ти мінилась, манилась, промінилась…
Горевтішна, розкішна, рясна.

І за віщо мені ці проталини
У безмежжі замерзлих безлюдь?
Я питущий, пропащий, пропалений.
Мене гудять, женуть і кленуть.

Та пусте, вже пропечені іскрою,
Вже проіскрені скрізь ми з тобов!
Хай же цілому світові кісткою
Стане наша безпечна любов!

Листопадиш, стоплачеш, стопадаєш
В небопрірву — верши і гріши!
Поринаєш, злітаєш, відгадуєш —
Ще тривай, ще тримай, не спіши…

2004 р.

© Олексій Ганзенко. Всі права застережені.