* * *
Нахиляюсь, торкаюсь віїв,
І неквапно, нервійно, не зразу,
Спраглих губ моїх суховії
Упірнають у тиху оазу.
Ось безодня — бездоння і безмір,
Перехоплює дух від падіння.
Мить — і вже розчинюся і щезну
В снобажаннях або в сновидіннях.
Ось зіниці у карій короні,
Там огниться чуттів стоголосся.
Обережно зсуваю до скроні
Неслухняне пасемко волосся.
Перенісся м’яка сідловинка,
Ледьтремтіння у кутиках рота,
Брівки місяцева половинка…
Все досяжне, осяжне, навпроти…
Десь над світом замети й завії,
Я ж, сповитий жагою заложник,
Заблукаю у паростях віїв —
Неуважний хмільний подорожник.
2004 р.
© Олексій Ганзенко. Всі права застережені.