* * *
Самотносте, омано із оман,
Ти так природно манишся в обійми
І закликаєш спраглих до оаз…
І йдуть вони,
Й лишаються…
Не враз,
А вже коли, опоєні тобою,
Лежать і лічать незліченність зір
(Бо ж там над ними небо, а не стеля),
Враз усвідомлюють, що навкруги пустеля.
Лиш тиша поруч,
Як гарсон.
І ти,
І марево на сон…
Самотносте, пустельний доглядачу,
Лихим і хворим ти готуєш трунки,
Ти гоїш їх затятості і рани,
На ліжка стелиш давні сподівання,
Горня води підносиш повсякчас,
Але натомість пожираєш час.
Самотносте, остання з давніх подруг,
Бо тих нема, а ті вже вороги,
І хтось надії вибив до ноги.
Пригорнеш ти і видихнеш: „забудь!..”
Втекти від тебе, то либонь не подвиг,
А йти з тобою — то чумацький путь.
Самотносте, ти вища з нагород
І з вироків,
Понурий сірий пастир,
Котрий на паші згарищ тих пасе,
Які давно вже втратили усе.
Голубиш їх, беззахисних і злих,
Вони тобі вклоняються, як Богу,
Гуркочучи чобітьми об підлогу…
До тих,
Крізь жах бажань,
Крізь човгіт підошов,
Хто вже ні в просторі,
Ні в часі —
У прострації,
Приходиш ти, як черговий по станції,
І кажеш їм:
Ваш діліжанс пішов…
2005 р.
© Олексій Ганзенко. Всі права застережені.