ШРАМИ
Дивлюся на цей вогонь,
Що пестить — так ніби гріє,
Що гріє — так ніби спалює…
Торкається попелом скронь.
У повінь збирається дощ,
Що гасить його — ніби топить,
А топить — так ніби плаче
Над містом роздертих площ.
Впиваються в небо зірки…
Схиляються — так щоб світити
І, впавши, уже не світять… —
Розходяться наші шляхи.
Про cебе нагадують рани —
Гнояться, коли ти так близько,
І гояться, як ти далеко…
Чи є у кохання шрами?..
***
© Ольга Германова. Всі права застережені.