Ольга ГЕРМАНОВА

АКРОС

Я не отямлюся від жахів, де кров’ю змочена трава,

Де коле ворогові очі моя прозора булава.
Емоцій втримати не можу – хай розважаються в пітьмі!
Розхитую останню мрію, та вірші все одно німі…
Ескізи на нічному небі зірками падають до ніг,
Весняний день палкі обійми для спеки літньої зберіг,
Окрилені серця літають у сутінках нетлінних веж,

Зробилось примхою кохання, і знов любов не знає меж!

Оманливі стереотипи б’ють перегаром почуттів,
Болять мені колишні рани, болить невизначеність слів…
Із перелічених фантазій сплету мотузку я собі.
Розрию хмари аж до раю - набридло жити в боротьбі!
Важким хрестом впаду на плечі. Хай проклинають і - несуть.
Або розбавленим ефіром розноситиму каламуть.
Не затуманить мені очі шквал естетичного чуття,
Й не зіпсує мій свіжий подих в душі розкидане сміття!
Молюся кожного світанку, щоб день нові рядки приніс.

Лише вночі думки вирують і колються об гострий спис…
Й не повернуся вже до стежки, якою безтурботно йшла,
Солоний смак життєвих істин не зробить мені більше зла.
Та все одно безрукий явір стоїть оголений в пітьмі…
Я переспівую страждання, та вірші все одно німі…
ММордує вітер цвіт останній… Не забирай його!.. Він - мій!..

***