ВІД АВТОРА
Свій перший вірш я написав у вісім років. Була гроза, світло вимкнули, рідні говорили, а я сидів на канапі і складав рядки. Вірш був про монумент, який собі стрімко, а навколо літають місяць, зірки. Ідея була, як у відомому вірші Сергія Орлова, а засоби втілення геть недолугі. Саме тоді треба було подумати і забути своє римування. Якби все потрібне відбувалося вчасно… Чи то Муза чхнула, пролітаючи над будинком, чи то якась бацила вразила, але з того часу почалося.
До дев’ятнадцяти писав багато і кепсько. В травні 1987 року, коли вчився в морехідному училищі, отримав листа від літературного консультанта ростовської молодіжної газети, в якому було запрошення взяти участь у роботі юнацького гуртка при літературному об’єднанні “Дон”. Спілкування в ньому допомогло побачити себе з боку і зрозуміти прості речі, необхідні для будь-якого хлопця, що зухвало виводить рядки на папері. Поезія не терпить порожнечі. Думки і почуття мають переповнити тебе вщент. А потім, потім може з’явитись тиша, з якої виникають рядки. З того часу я позбувся дурної звички тягти натхнення за рукав, щоби воно присіло за мій столик.
Мені тоді дуже допоміг Бажен Пєтухов, найздібніший серед нас, згодом наймолодший за віком член Спілки письменників Радянського Союзу. Він навчив мене розуміти поезію, відкрив мені Йосипа Мандельштама і Юрія Кузнєцова, Петра Васильєва і Олександра Кушнера. В нас були різні погляди на дійсність і однакове бажання оволодіти мистецтвом творити слова.
Потім був Ленінград з його політикою, коли в натовпі таких же наївних я вимагав, бажав і сподівався. Те ж саме було в Харкові в дев’яностому і дев’яносто першому. Вже потім, набагато пізніше, переживаючи розчарування за розчаруванням, навчився вирізняти тих добродіїв, хто завзято і вміло використовує нас, тих наївних романтиків, з яких складається революційний натовп. В ті роки я написав багато бадьорих віршів.
Згодом приходить дійсність і дивиться в очі своїм холодним і відстороненим поглядом. Вже не так подобається Гарсіа Лорка, більше Лі Бо чи Мацуо Басьо, або старий Ян Кохановський. Вже серце тріпоче не від рядків молодого Павло Тичини, а з інших, тривіальних причин, від яких рятуються корвалолом.
Але якби там не було, які б сюжети не втілювала доля, допоки завмирає навколишнє і з синьої тиші виникають, як світло, рядки віршів, ми таки живемо. Не животіємо, а живемо. Бо слово врешті-решт переважує і жести, і пурпур, і мідяки.
***
© Сергій Гольдін. Всі права застережені.